— Ха-ха-ха! Хай грає мазурку! Я ж за це плачу! — закричав, заперечливо махнувши рукою, Шевченко. Ха-ха! Це ж весела мелодія!..
Відвідувачі, захоплені цією настирливістю, теж впадали в транс, і коли орган, зупиняючись, видушував з себе останні звуки, майже хором кричали:
— Заводь знову тієї самої!
— Мазурку!
Це починалось настирливе змагання на виносливість. У голові шуміло й дальші накази віддавались уже механічно.
Та-дратта, та-дратта,
Та-дратта,
Та-та.
З новою енергією починав вигукувати орган, нагадуючи стару бабусю, що ретельно галопує на великосвітському бенкеті.
— Ха-ха-ха!
Сам собі сміявся Шевченко. У нього була своя захована думка про настирливу гру цього органу. Він, як молодий хлопчисько плекав веселу каверзу, що трохи пізніше дозволить йому посміятись до схочу. Всю цю настирливу гру органу він задумав навмисне. Цим він робив витівку, що мала згодом принести веселі наслідки. Звичайно ж не тому, що могла б подобатись подібна музика, примушував він полового грати одну й ту ж річ. Це була лише витівка, що про неї не здогадувались безхітрисні відвідувачі.
Шевченко сидів у ресторані, що був у будинкові Балабанова. Поруч з рестораном находилось приміщення Костомарова, який нещодавно переселився сюди, бо звідси було близько до публічної бібліотеки, що в ній йому доводилось підшукувати матеріяли для лекцій у петербурзькому університеті, де він професорував. Лише одна стінка відокремлювала професорове приміщення від ресторану, і таке ідилічне співжиття науки з кублом пияцтва викликало в Шевченка іронічні зауваження. Професор Костомаров у ролі гусара! Купа пляшок, але не наукові книги та історичні матеріяли мусять оточувати професора, що мешкає в такому гусарському приміщенні!
Кирило-мефодіївські братчики, що сильно постраждали за свої революційні ідеї: Костомаров, що висидів цілий рік у Петропавлівській фортеці, а потім довгий час, як вигнанець, жив на провінції й Шевченко, який десять років проносив солдатську шинелю, — тепер дуже відрізнялись один від одного. В той час, як один став професором, поважною людиною, другий ще досі був поет, насичений химерними мріями і запізнілою молодістю, що часто забував про свої роки, і сильно страждав, коли вони раптом брутально нагадували про себе. Друзі часто сварились, як молоді гусари, але їхній запал, що вибухав, як вибухають вулькани, ніколи не псував найкращих стосунків.
— Хай йому переплутаються всі події, цьому навіженому історикові! Невже цей старий дідуган не вилезе зі свого гусарського лігва? Половий!.. Заводь знову мазурку! Хай потанцює!..
І Шевченко, задоволений зі своєї помсти, сам затуляв руками вуха, коли орган з новою силою починав вигукувати осточортілу мелодію.
— Що ви робите, пане, — незадоволено спитав його один з відвідувачів, що сидів поблизу, — невже вам подобається ця музика?..
— Я викурюю старого тхора з його історичної нори! — відповів Шевченко.
Після цієї відповіді відвідувач одсів далі від Шевченка, й більше нічого в нього не питав, вважаючи його за божевільного, або п’яного вкрай.
Шевченко справді тепер був трохи дивний для стороннього ока, він подорожував. Можна подорожувати кількома способами: можна їхати, можна йти пішки, одночасово пересуваючись і в просторі, і в часі, але можна подорожувати пересуваючись у часі й не пересуваючись у просторі. Можна подорожувати, розглядаючи мапу або читаючи книжку, можна подорожувати й у спогадах. Який спосіб подорожування дає більше задоволення, сказати важко. Часто уява дає більшу ілюзію й задоволення за справжнє пересування з місця на місце, що зв’язане з дрібними неприємностями й клопотами. Багато легше уявити себе мурином як пофарбувати себе чорною фарбою. І коли завинять вас у тому, що ви верблюд, то ви ніколи не доведете протилежного, хоча й ваші прапрадіди ніколи не були навіть погоничами верблюдів.
Через те, що Шевченко настирливо думав про свою веселу помсту, сторонній людині він міг здатися несамовитим, а ще більше надавала йому вигляду індуського мудреця, що заглибився в самоспогляданні, настирлива мазурка, яка мимоволі викликала йому в уяві якусь дуже близьку і приємну асоціяцію. Де він чув цю музику?..
Вона щось дуже знайома. Вона нагадує йому щось надто приємне з його минулого життя.
Невже лише шум пароплава на Волзі? Невже лише шум поїзда з Москви до Петербургу? У всякому разі це не шерех пісків Кос-Аралу. Це навіть не сурма гарнізонного сурмача Новопетровського форту. Де він чув цю мазурку?
Тарас Шевченко стиснув голову обома руками, силкуючись пригадати, що саме нагадує йому ця музика.