Зараз усе було йому огидне на цій фермі, де він жив майже пустельником уже третій рік із старою тіткою, яку чомусь — він пам'ятає це з дитинства — усі в родині звали «Генералом Грантом».
Тед перейшов темну кухню і піднявся у свою кімнату нагорі. Тут, не засвічуючи світла, він підійшов до вікна. Дивлячись на темні, порослі лісом гори, він намагався не думати про завтрашню зустріч. Що вона могла принести?
Тед спробував уявити собі колишніх друзів, але це йому ніяк не давалось. Він міг згадати лише їхні милі хлопчачі обличчя.
Можливо, побачивши їх знову, він наважиться? Наважиться кинути все і поїхати, почати все спочатку. Це треба, без цього не можна, думав Тед. А Бетсі? Звичайно, він візьме Бетсі з собою. Куди б він не поїхав, він візьме її з собою…
Думки про невеличку дівчину з долини повернула його в реальний світ. Він зрозумів, що простояв біля вікна дуже довго. Ліс чорною щетиною пробивався де-не-де з кошлатих клаптів туману, що окутав озеро і долину і поволі піднімався вгору по скелях. Гори прокидалися.
Одна за одною мерхли зорі.
Внизу, в кухні, рипнули двері, і почулися легкі кроки. Це прокинулася Генерал Грант і йшла в курник.
Розділ II,
ЩО ЙОГО ТЕД ПРОВОДИТЬ У ДОРОЗІ
Сонце вже давно робило свій бізнес, коли Тед підійшов до газолінової станції на шосе. Хазяїн станції і невеличкого бару поблизу неї стояв у холодку під оборогом, заклавши пальці за підтяжки. Рудий, увесь в ластовинні хлопчак мив коло помпи кухонний посуд.
Тед зупинився і став закурювати, але помітивши машину, ступив крок на дорогу.
Те, що промчало повз нього, було занадто шикарне, і Тед, повернувши під оборіг, почав роздумувати, чи не заговорити про погоду і врожай, коли на шосе вигулькнула друга машина. Цього разу це був важкий, набитий ящиками кар.
Тед підняв великого пальця. Завищавши гальмами, машина зупинилась. Тед заліз у широку кабіну.
— Значить, на весілля, — беззаперечно заявив шофер, розглядаючи костюм Теда.
— У мене є діло в місті, — відповів Тед.
Позбавлений спілкування з ровесниками, трохи здичавілий у своїй глушині, Тед був радий нагоді поговорити з цим хлопцем.
— Ви вірите в казку про голову? — запитав він, дивлячись на шосе, що бігло під колеса.
— Про відрізану? Котра їсть сендвічі і співає «Шеллі, Неллі?»
— Ні, про мою і вашу. Чи вважаєте ви, що людина з головою обов'язково повинна мати успіх у житті?
— Скільки, по-вашому, людей у нашій країні мають голову? — поспитав шофер.
— Не знаю. Але ж я її мав, — замислено сказав Тед. — В усякому разі, в коледжі мене вважали найздібнішим хлопцем.
— І як ви використали цю турботливу річ?
— Виходить, погано, — відповів Тед. — Усі дивувались, як такий гульвіса знаходить час для роботи. А я, крім усього, працював і складав дещо в свої папки, те, що повинно було прочинити мені щілину до слави. Але ж вони нічого не хотіли про це знати. Я кажу про людей, яких зустрів після коледжу. Вони платили мені якраз стільки, щоб я міг ще придумати їм що-небудь.
Він хотів розказати, з якою упертістю добився ученого ступеня і як мало дала йому ця перемога, та подивився на просте хлопцеве обличчя і подумав, що той не повірить і вважатиме його просто хвальком.
Розмова урвалась. Тед не сказав своєму подорожньому ще й про те, що одної заповітної папки він так і не чіпав. Це була резервна колода, в якій кожна карта йому здавалася козирем.
«Але й вона зараз ні до чого, — думав, дивлячись на дорогу, Тед. — Вони відберуть і її, не допустивши мене до гри».
Сонце завмерло в зеніті. Розпечене шосе бігло навстріч, і, коли дивитися в далечінь, асфальт здавався залитим водою.
— Та нарешті, — знов порушив мовчанку Тед, — мені пощастило. Я одержав у спадок від дядька маленьку ферму недалеко від отієї бензинової помийниці, де ви мене підхопили.
Ферма, що загубилася в одній із північних лісистих долин, давала Теду можливість, не кидаючи наукової праці, вичікувати кращого часу. В чому полягали ці «кращі часи», він уявляв дуже туманно, а поки що йому спала не дуже нова думка, що механізація всіх, навіть найдрібніших, сільськогосподарських робіт звільнить його від виснажливої праці землероба.
Тед, як завжди, з запалом взявся до діла. Але складні механізми забирали силу-силенну грошей та й не завжди виправдовували себе або їх не визнавала тітка — суворий Генерал Грант.
Прибутки були мізерні.
Коло повітки й досі валявся старий казан, куплений у розореного власника лісопильні. Водонапірну башту, яка повинна була живити зрошувальну систему, так і не збудували.