Шофер поглянув на небо, кинув сірника і не поспішаючи попрямував до будинку.
Джо не втримався і бебехнув просто на брезент. Шум його падіння почувся якраз у ту мить, коли грюкнули двері.
Троє, простягнувшись на брезенті і затамувавши подих, прислухались. Було тихо.
Потяглися нудні хвилини чекання. Тед заплющив очі й намагався не думати про їхнє дивне і небезпечне становище, в якому вони опинилися. Кілька холодних крапель упало йому на обличчя.
«Ще цього бракувало!» — подумав Тед, злизуючи з губ краплю.
На щастя, дощ не дужчав. У будинку зчинився якийсь рух. Кухонні двері відчинились. Тед почув скрип — очевидно, двері притримували рукою — і невиразний шепіт. Він пізнав голоси Поліни і Деві.
Тедові здалося, що Лорі, який лежав поруч за ребром каркаса, неспокійно заворушився. Тед похолов і до болю зціпив зуби. Внизу знову зашепотіли, потім клацнули дверцята. Машина хитнулась і рівно задрижала від мотора. Ще раз грюкнули кухонні двері. Фургон, похитуючись, рушив з місця, але скоро знову зупинився.
Цього разу почувся оклик вартового і жартівлива відповідь шофера.
Над самісіньким обличчям Теда нависло шершаве цегляне склепіння. Тед насилу стримався, щоб не помацати його рукою. Потім склепіння попливло вбік, відслонивши темне небо, по якому пливли рвані хмари.
Це була воля.
Розділ ХІV
ПРО ТЕ, ЩО ДІЗНАЛИСЬ ЛЮДИ ПРО СУСІДНЮ ПЛАНЕТУ
Минулі події здавалися тепер дивним хвилюючим сном, і можна було з приємністю згадувати останній вечір у «Срібному струмку», нічну мандрівку зверху на халабуді фургона, стрибок на темне полотно шосе. Коли машина уповільнила рух біля дорожнього знака.
Лорі, коли скакав, вивихнув ногу і ледве плентався, силкуючись не хникати. Потім на їхньому шляху несподівано з'явилися люди. Це були робітники, що ремонтували дорогу. Першим бажанням марсіян було якнайглибше втягнути голови межи плечі і пройти, не привертаючи до себе уваги.
Але хіба не в людей вони повинні шукати допомоги й захисту?
Джо сміливо рушив їм назустріч. За ним Тед і Лорі.
Молоді хлопці дуже зраділи, дізнавшись, яке щастя випало на їхню долю. Не щодня, повертаючися з роботи, можна зустріти живих марсіян. Але після першого ж знайомства всім довелося поспішно впасти в канаву — вдалині блиснуло сліпуче світло фар, і повз них промчала машина, за нею друга. Схоже було на погоню.
— Мені дуже не хотілося б знову потрапити їм у лабети, — сказав Джо, вилізаючи на шосе.
— Ми обіцяємо доставити вас цілими, але навряд чи пощастить це зробити, не зіпсувавши упаковки, — відповів один із робітників, зчищаючи з нього грязюку рукавом.
— Ми не часто бачимо такі пригоди, — мовив другий, — навіть у кіно для цього теж потрібні грошики.
— Грошики? — запитав Тед. — Це металеві кружечки, які у вас заведено давати один одному?
— Вони ще не знають, що без цих сувенірів тут не одержиш і цвілого сухаря! Правда, за гратами і нашого брата годують задарма.
Тед не встиг відповісти, бо знову довелося ховатися в канаву. Машини промчали з шаленим виттям.
— Ого! Ви здорово дошкулили поліції, коли вас так шукають.
— Ми втекли від гангстерів, — сказав Тед. — Здається, так називають у вас розбійників? Ми дізналися про це з газет.
— Їх ловлять і садовлять у тюрму, — розсудливо додав Лорі.
Інколи, — сказав хлопець, — коли вони не сплачують податків.
— ?..
— Податки? Це гроші, котрі збирає держава навіть за право грабувати.
— Знову гроші, — зітхнув Джо. — Я, здається, вільно обходився без них із дитинства.
— У цьому мій друг має рацію, — розсміявся Тед. — Але хіба вони дають і таке право?
— Право ганятись за людьми на машинах.
— Гангстер без машини вважався б просто злодійчуком.
— А ви ремонтуєте для них дороги і ходите пішки?
— Поясни їм, Джо, — звернувся один з робітників до свого товариша.
І бідолашному марсіянинові коштувало чималих зусиль, щоб не озватися на своє ім'я.
— Можна подумати, що ви з Місяця впали! Ми обіцяли доставити вас у місто. Там наші хлопці допоможуть розібратися в усіх цих справах, хоч і зараз можна дещо розказати, часу в нас багато.
Розмова часто обривалась, бо, коли по шосе пробігали машини, доводилося шмигати в кущі або в придорожню канаву.
Нарешті звернули на бічну дорогу.
— Я знаю адресу, де ви зможете перебути день чи скільки буде треба, — сказав робітник, котрого теж звали Джо. — У Летючого Білла для них буде підходяще місце, — звернувся він до товариша. — Ніхто не здогадається поткнути туди носа.