Якби ця долина була густіше заселена, Тед, звичайно, набув би слави божевільного. Але нечисленні його сусіди були надто зайняті тяжкою боротьбою за своє існування.
Дивлячись на вигадки Теда, Генерал Грант тільки хитала головою і йшла годувати своїх курей. Цю дурну птицю Тед чомусь ненавидів з дитинства, але величезна кількість яєць (кури умудрялися нестися без технічної допомоги) рятувала бюджет ферми.
— А ви не пробували розплоджувати водяних пацюків? — перебив Тедову думку шофер. — Цим було зайнявся мій приятель. Не знаю, яке болото він завів їм на своєму подвір'ї, але вони здорово плодились, і він непогано заробив. А потім прокляті пацюки всі виздихали. — Шофер рвучко крутнув машиною.
Повз них, мало не зачепивши, промчався довгий автобус.
— А потім прокляті пацюки всі виздихали, — повторив шофер.
Потім… Що було потім, Тед насилу міг згадати. Господарство він спустив на руки старої, взявся рибалити та полювати, але й це не задовольняло його. Лише найтяжчі роботи, які були не по силі тітці, вертали його в реальний світ.
Тед знову задумався, а може, задрімав, бо опам'ятався в якомусь напівтемному складі. Шофер розмовляв з людьми в синіх комбінезонах, очевидно вантажниками. В глибині між стосами ящиків і паків висіли курні стовпи західного сонця.
Тед потис шоферу руку і пішов до виходу.
Перше, що він побачив, вийшовши на вулицю, був чудовий ковбой.
Розділ III
ПРО ЗУСТРІЧ СТАРИХ ДРУЗІВ
Ковбой був намальований на величезному щиті, прикріпленому до стіни будинку, що навпроти.
«Їх можна побачити тепер тільки в кінематографі», — подумав Тед, і йому раптом захотілося подивитися добрий ковбойський фільм, у якому герой хвацько витанцьовує, стукаючи високими закаблуками, скаче на коні і рятує від негідника дівчину в зворушливому ситцевому криноліні. У негідника вусики, штани із штрипками і краплена колода карт.
Була восьма година. До зустрічі, призначеної на десяту, лишалось досить часу. Тед перейшов вулицю. На плакаті під постаттю ковбоя був напис: «Купуйте сорочки «Чорний Біль».
Все ж Тед не змінив свого наміру і знайшов кіно за найближчим рогом. Фільм називався «Вбивства на поверхах». Якась екзольтована дівчина поклялась спокусити, а потім убити по одному чоловікові на кожному поверсі хмарочоса, який на тлі вечірнього неба здався їй чомусь фатальним. Після того, як героїня кинулася з даху, не переборовши справжнього кохання, яке заполонило її там, засвітили світло.
Тед вийшов на вулицю. Годинник показував пів на десяту. Тридцяти хвилин було досить, щоб дійти до місця зустрічі.
Тед давно вже не був у цьому місті. Він ішов вулицями, з радістю пізнаючи знайомі місця, які мало змінилися за цей час.
Кафе, де вони тоді збиралися, держав італієць Кароло Перотті, або просто Пері, як звали його всі студенти.
«Може, кафе вже немає? Але я все одно зайду, хай навіть там буде молитовне зібрання євангелістів. А коли нема й будинку, буду чекати біля кіоска», — подумав Тед.
Але кафе було. Тед упізнав його здалека. Зайшовши за ріг, він побачив у кінці вулиці знайоме матове світло вітрини. Тед прискорив ходу і, переборюючи хвилювання, штовхнув двері.
Навіть запах приміщення здався йому рідним. Все було як і тоді: той самий оббитий цинком високий прилавок і заслані картатою клейонкою столи, тільки, може, більше плакатів та рекламних табличок рясніло на стінах.
Зала була майже порожня. Двоє молодих людей у шовкових сорочках і світлих капелюхах стояли біля прилавка, попиваючи щось із високих бокалів. Тед міг би присягнутись, що це не були студенти. Їм наливала висока блондинка, але це не була Джен.
«Джен, мабуть, зараз уже старенька», — подумав він, і йому чомусь стало жаль її, і жаль цієї нової дівчини, і трохи себе самого.
За одним із столиків, повісивши піджаки на спинки стільців, сиділа компанія і тихо розмовляла. Дві дівчини з модними зачісками мовчки курили, дивлячись на чоловіків. У кутку біля вітріти самотньо сидів неголений чоловік і повільно смоктав лимонад.
Тед глянув на годинника. Стрілки показували без десяти десять. Нікого з друзів ще не було. Як завжди, Тед був перший. Він замовив якийсь напій з барвистою наклейкою і став чекати. Грюкання вхідних дверей змушувало його раз у раз підводити голову. Люди заходили, але це були не вони.
І раптом, охоплений тугою, Тед зрозумів, що ніхто не прийде, і він просидить отут, смоктатиме це пійло, а потім сумний шукатиме ночівлі в чужому місті.