— …І зрозуміти його безглуздість, — додав Джо.
— Тому, — передихнувши, вів далі Тед, — ми приготували для вас нову сенсацію. Не знаю, як ви сприймете це. Ми колись обіцяли, що всі новини проходитимуть через ваші руки. Читайте. — Він простягнув Майкові списані аркуші.
— Ви написали тут усе, що зараз сказали?
— Трохи в делікатнішій формі. Прочитавши перші рядки, Майк звів очі на
марсіян. На його обличчі був подив і невластива йому серйозність.
— І ви зважились на це саме тепер? — спитав він, закінчивши читати.
— Ви хотіли, щоб це сталося раніше?
— Я не стану приховувати від вас, друзі…
— Щось неприємне?
— Я не стану приховувати, що справи наші… — Майк скорчив гримасу і поліз до кишені за сигаретою, — що добра половина людства починає нудьгувати.
— Ви говорили вже про це і просили придумати щось нове.
— Ви поставите проти себе найсильнішу половину, а решта…
— Ми все обміркували, Майк. Ми повинні з честю закінчити цю гру. Ви гадаєте, що ми будемо самі? В тім-то й річ, що самі ми нічого не зможемо.
— Ви неодмінно хочете, щоб я це передав пресі?
— Так, Майк, і щонайшвидше.
Майк згорнув папери і підвівся з крісла:
— Я зроблю все, що зможу, але я один… Коли він попрямував до дверей, Тед підійшов до нього і взяв за лікоть:
— А ви вірите в нас, Майк?
— Я був би нікчемним журналістом, коли б вірив у все, що пишу. Але я люблю вас. І знаєте за що? Це дуже важко, будучи марсіянином, лишитися справжньою людиною.
Наступного дня газети опублікували таку заяву марсіян:
«Спостерігаючи Землю, наші вчені бачили на ній періодичні світлові спалахи. Спалахи ці носили характер ланцюжків, що рухались по поверхні планети. Ми вважали, що це були вогні війни, за якими на Марсі досить точно визначили кордони деяких держав. У цьому столітті ці спалахи не спостерігалися лише на одному материкові. Зважаючи на це, ми гадали, що цей континент наймиролюбніший, і саме сюди було вирішено направити наш корабель. Останніми роками настало затишшя на всій планеті. Атомні вибухи в пустелях обох півкуль, а також нові супутники Землі, безперечно штучного походження, дали підставу прийти до висновку, що по закінченні воєн люди перейшли до грандіозних творчих робіт. Одначе, маючи все-таки сумніви щодо точності цих висновків, ми, приземлившись, навмисне висадили в повітря літальний апарат, щоб позбавити мешканців Землі можливості перенести свій войовничий запал в інші світи. Протягом короткого знайомства із земними звичаями, особливо під час роботи на ракетному заводі, ми переконались, що зробили правильно, і заявляємо, що поки у людей не переможе розум, ми не розголосимо своїх секретів навіть тоді, коли нам будуть погрожувати смертю.
Нам відомо також, що з кожним роком на Землі зростає прагнення до миру. Тому ми завжди з радістю подамо технічну допомогу в творчих пориваннях людства, всі свої знання ми готові віддати лише тим борцям за розквіт науки і миру в усьому Всесвіті, в щирості яких ми будемо певні».
Розділ XIX
ПРО ВІЗИТ ДВОХ ЧОЛОВІКІВ І РОЗМОВУ ДВОХ ЖІНОК
Немов якимись чарами, у марсіян скінчились пишні прийоми, прес-конференції і засідання наукових товариств. Газети замовкли. Лише сенсаційні, а часом скандальні дрібниці ще знаходили місце в бульварній пресі.
Як і раніше, ще збиралися юрми цікавих навколо марсіян, де б ті не появились, але інколи чулися ворожі вигуки й погрози.
Прогресивні організації, які свого часу охоче відгукувалися на мирні заклики марсіян, все-таки ставились до них обережно, а часом з іронічною недовірою.
Лише Джо не втрачав надії, що вони йому допоможуть. Він надовго став десь пропадати і, як зауважила Бетсі, став більше мовчати і менше лаятись.
— Не можна вважати за дурнів тих, на кого хочеш спертися, — часто говорив він Теду. — Вони хочуть знати правду про всю цю витівку, хоча, мабуть, і розуміють, що правду ми можемо сказати тільки там.
Під цим туманним «там» друзі розуміли невідомий світ десь за океаном. Усе настирливішою ставала думка — вирватись і якомога швидше.