Неголений чоловік біля вітрини пильно дивився на Теда. Тед одвернувся.
«Зараз він підійде, сяде поруч і буде довго розказувати про свої нещастя, а може, просто попросить грошей». І Теду захотілося, щоб це сталося скоріше, а потім встати і піти геть, поїхати додому, до своїх вудочок і курей Генерала Гранта.
Краєм ока Тед бачив, як чоловік підвівся й рушив до його столу. Ще раз грюкнули двері. До компанії, що зайшла в бар, гукнули ті двоє біля прилавка, а Тед, намагаючись не дивитися, відчув, як неголений посторонився, пропускаючи їх, згаявши на це секунду, і ось він уже поруч, стоїть, не сміючи заговорити.
Тед звів очі. Побачив спершу костюм, який колись, певно, був пристойний, витертий светр, а потім глузливу, до неможливого знайому посмішку.
— Джо?!
— Сто чортів тобі в бік! — сказав Джо і сів, відсунувши стільця.
— Ти все-таки прийшов?
— А ти завжди хотів бути кращим за мене. З цієї шатії нікого не жди. — Джо тихо вилаявся і замовк.
Вони сиділи і дивилися один на одного, не обіймаючись і не ляпаючи один одного по плечу, як це заведено робити при зустрічі.
— Ти гадаєш, ніхто не прийде? — нарешті запитав Тед.
— Дуже їм цікаво бачити наші пики!
— Чи варто було забиватися сюди?.. Я думаю, варт, щоб побачити старого буркуна. Га, Джо?
Цього разу Тед усе-таки вдарив його по плечу, і вони повторили це кілька разів, перехиляючись через стіл.
До залу надходили все нові люди. За прилавком увімкнули радіолу і, слухаючи її пронизливі звуки, Тед з жалем згадав милі старі фокстроти 30-х років.
— А де ж дівчата? Пам'ятаєш Кетрін, Мікі…
— Дівчата тим паче не засиджуються на місці. Та й мені не до них.
Тед подивився на згорблену постать Джо і подумав, що той, мабуть, голодний і не від того, щоб випити.
— Що ти питимеш?
— Я не п'ю.
— Два, — показав на пальцях Тед дівчині, що проходила повз них.
Джо зупинив Теда:
— Я ще тоді не пив. Ти знаєш, це саме було в мого батька і діда. Це в нас у крові. Я дав слово ніколи не пити.
— А їсти, певно, будеш?
— Їсти я, мабуть, буду, чорт забери! Щоб не одвикнути від цього діла, — сказав Джо.
Тед замовив спагеті і якусь страву з лакрицею і перцем.
Чути було приглушений гомін, сміх дівчат у кутку і брязкіт посуду, який прибирали з прилавка. Несподівано на бляшаний піддашок над дверима впало кілька крапель, і забарабанив дощ.
— Тепер треба розказувати, як належить, — мовив Тед. — Починай перший. Тобі не солодко?
— Ти не пам'ятаєш, я закінчив хімічний…
— Я часто згадував тебе. Частіше, ніж інших. Ти мені був дуже потрібний… Кажи далі, Джо, про себе я потім.
— Потім чомусь лихий надав мені зайнятися медициною. Пам'ятаєш, ще тоді я мало не отруїв оту гладку свиню Бена, коли надумав лікувати його від недорікуватості.
— А Сему взявся вивести ластовиння, і обличчя його стало лупитися, як картопля.
— Сем завжди викидав моїх ящірок і жаб, а коли я приносив гадюк, він боявся і цілу ніч скімлив на підвіконні.
— Він їх боявся, а викидати доводилось мені, — розсміявся Тед.
— Якби я тоді це знав, то добре тебе відлупцював би, — сказав Джо. — Отже, я скінчив другий факультет… Але мені бракувало підлості, нахабства і ще того, чого в мене ніколи не було і без чого не можна… нічого не можна… Що там казати… Пробував зайнятися приватною практикою — місцеві лікарі мене з'їли. Працював деякий час на хімічному заводі. Це дало мені змогу писати дисертацію… про полімери. На перешкоді стала війна. Воєнний завод, а потім… у мене знов цього не вистачало. Головне — я не хотів їм допомагати. Тоді вони спробували видати мене за червоного.
— Тебе? Цього не прикладеш до нас, — сказав Тед.
— Не знаю, якого я там кольору, але не можу мовчати, коли бачу їхні штуки, і, коли вони мені дуже набридли, я сказав цим типам те, що про них думав. Після цього перед моїм носом зачинились усі двері. — Джо замовк.
Нова галаслива компанія вдерлась у двері, обтрушуючи мокрі плащі.
— Піти б звідси.
— Куди? Шукати друзів, які не прийшли?
— Та їх тут, мабуть, і нема… крім Лорі.
— Він тут? Забув?
Джо гірко посміхнувся:
— Я сказав, що ніколи не п'ю, а коли хочеться, то згадую про Лорі. Йому погано.
— До такої міри?
— Гірше бути не може. Зовсім погано. Гірше від мене, хоч я не п'ю… А мені інколи хочеться плюнути на все. Чи не краще загинути від цього, ніж від іншого?
— Ходім. Ти знаєш, де він живе?
— Спробую знайти. Ходім. Я люблю його, хоч він завжди був нікчемою.
Вони встали. Двері відчинились у прямокутник ночі, повний вітру й водяних бризок.