Тож виходило, що лякала мама Геника радше за звичкою і про всяк випадок, бо хто його зна, як воно повернеться: сьогодні — так, а завтра — інак. Москва — далеко, Бог — високо… Геник же, нічого того не знаючи, маму слухав: вертав додому потемки. І мама, зачувши його важкі кроки, натужне дихання, бігла назустріч, відчиняла ворота, тихенько тішилась та хвалила Геника:
— Ого! Ну й припер! Тракторний причеп! Ото молодець! Куди тому Яшці з його полуторкою чи Денисові — з комбайном!
Геник теж тішився, тихенько сміявся, згадуючи, що мама ним недавно перед людьми похвалялася, чув, як казала тітці Степані:
— Мій Геника невчений вартий усіх вчених, по школах товчених.
Але мама не довго тішилась Геником — взяла раптом і вмерла. Одного осіннього вечора, коли повернувся з поля з мішком кукурудзи, вона не вийшла відчинити ворота і Геник стривожився, і щось обірвалось в його середині. Кинувши мішок у хлів, відчинив двері у темну хату і при світлі місяця побачив маму — вона лежала на долівці перед самим порогом, видно, бігла його зустрічати.
Геник просидів біля мами на землі цілу ніч, а як сонце зійшло, пішов до баби Домки, сповістити, що мама не дихає й не говорить. До тітки Степані, що жила по-сусідству, боявся йти, щоб вона не подумала, що він маму убив, і не викликала міліцію, щоб його в тюрму запроторити.
Проте тітка Степаня, почувши від баби Домки страшну новину, стала голосити, жаліти бідного Геника і згадувати, як бідна мама ним тішилась. А тоді побігла по кутку, кликати жінок: Поцілуйчиху, Стасю Жабкову, Гукова Лідку і Надію Пилипівну.
Жінки прийшли і теж стали жаліти Геника. Навіть голова колгоспу, якого Геник вперше побачив на похороні, жалів. А потім усім селом маму поховали на цвинтарі, за яким морква росте, і поминки зробили, і згадували її добрими словами, що роботяща була, все життя на нормах проробила. А Геникові наказували не журитися, а жити собі далі і, може й, оженитися, щоб не одиноко йому було.
Геник вдячно сміявся, але йому було страшно, наче заблукав у нічних полях, і не може дорогу знайти додому, де його чекає біля воріт мама.
На другий день після смерті мами раптом випав сніг, прийшла зима і стало життя Геника гірше смерті. Хоч за вікном стояв білий від першого снігу день, а Геникові було темно і він не знав, що робити і як жити. У хаті було холодно й порожньо, у полях — теж. Але він все одно брав мішок і йшов з хати, і блукав непривітними, задубілими полями цілий день і повертався під вечір з кількома мерзлими буряками чи картоплинами, в надію, що все страшне йому приснилося, і мама повернулась із цвинтаря і знов чекає його коло воріт.
Але мама не верталася. Часам навідувались баба Домка і тітка Степаня, вчили Геника, як розпалювати дрова у плиті і варити барабольку на вечерю.
І Геник навчився палити в плиті і варити усе, чим запасся за літо, а заодно і жити без мами. І пережив зиму. І не одну. Як хом’як у нірці, чекаючи весни, коли нарешті зазеленіють поля і він візьме свій кропив’яний мішок і буде ходити і пастися, аж доки, зморившись, не засне в лісосмузі чи на цвинтарі коло маминої могилки…
Але одного дня світ мов перевернувся, і люди — як подуріли. Перепинили Геника, як він звично рано-пораненьку з мішком у поля йшов, кричать:
— Генику, ти куди? Нема вже колгоспу! І поля колгоспного нема! Поділили! І тобі за городами трохи вділили. Як не є, а ти таки був колгоспником!
— Колгоспник! — засміявся Геник. — Я на це вчився!
— Авжеж! — засміялися й люди, а тітка Степаня зітхнула:
— Генику-Генику! Ти вже не колгоспник. Ти тепер одноосібник. Здай комусь дужчому за себе хазяїнові свій наділ в оренду, а сам за ті гроші живи припіваючи.
Геник нічого не зрозумів, але усміхався, пам’ятаючи настанову мами, бути з людьми завжди смирним і привітним, щоб не били і в тюрму не запроторили. Тож усміхаючись, обійшов людей тай пішов собі своєю дорогою туди, де йому добре і вільно було, і де він усе розумів. У поля.