Едґар По
ПОВІСТЬ СКЕЛЯСТИХ ГІР
Протягом осени 1827, живши поблизу Шарлотсвіла в Вірджінії, я випадково познайомився з містером Августом Бедло*. Це був дуже не аби-який молодий джентлмен з усякого погляду, і він викликав у мені глибокий інтерес і цікавість. Мені не вдалося зрозуміти його ні з фізичного, ні з морального боку. Я не міг достати достатніх відомостей про його сім’ю. Я так і не дізнався, звідки він прибув. Навіть що до його віку ― хоч я і назвав його молодим джентлменом ― було щось таке, що мене не мало бентежило. Він, що-правда, здавався молодим ― і він часто говорив про свою молодість ― але бували моменти, де мені було б дуже легко уявити собі, що йому сто років. Але нічим він не був такий чудний, як от своїм зовнішнім виглядом. Він на диво був високий і тонкий. Він був сутулий. Його ноги були надзвичайно тонкі й худорляві. Його лоб був широкий та низький. У шкірі на його лиці не було ані кровинки. Його рот був широкий і сильно розтягувався, і зуби були такі нерівні, хоч і здорові, що я зроду раніш не бачив таких у людськім черепі. Та вираз його усмішки ні в якім разі не був неприємний, як можна було б подумати; але в ньому не було абсолютно ніякої розмаїтости. Це був вираз глибокої меланхолії й безнастанної скорботи. Його очі були над усяку міру великі й круглі, мов у кота. Зіниці також при всякім збільшенні або зменшенні світла стягалися й розширялися, як оце спостерігається в тварин цього ґатунку. В моменти зворушення очі його робилися неймовірно блискучі і, здавалося, вони сяли лучистим промінням не відбитого, але істного*, середовинного світла, як от свіча або сонце; але у звичайному вигляді вони були до того заволіклі, тьмаві і бляклі, що навертали на думку про очі давно похованого трупа.
Оці чудні його особливості, очевидячки, були йому дуже неприємні, і він частенько натякав на них якось роблено, наполовину поясняючи, наполовину виправдуючися, що дуже боляче мене вразило, коли я вперше почув оці натяки. Я швидко втім призвичаївся до них, і моя ніяковість зникла. Здавалося, він хоче не так стверджувати, як натякнути на те, що він фізично не завжди був таким, що він є тепер ― що довга низка невралгічних приступів призвела його не аби-яку вроду до того становища, в якому я його бачив. Багато років тому його лікував лікар на ім’я Темплтон, старий джентлмен, може, років семидесяти, якого він уперше зустрів у Саратозі; від догляду його Бедло тоді або мав, або думав, що мав велику користь для свого здоров’я. В наслідок цього Бедло, бувши людиною багатою, уложив з доктором Темплтоном угоду, в силу якої доктор за чималу річну платню зобов’язався присвячувати свій час і свій медичний досвід виключно на користь хворого.
Доктор Темплтон був багато мандрував замолоду й у Парижі зробився в великій мірі адептом доктрин Месмера*. Саме засобами магнетичного лікування він умів полегшити біль свого пацієнта, і цей успіх, звичайна річ, спричинився для пацієнта в певній мірі до довір’я до теорій, з яких походило це лікування. Доктор же, як всі ентузіясти, уживав усякого зусилля, щоб переконати свого пацієнта в повні, і зрештою зумів добитися дозволу проводити з ним численні експерименти. Через часте їх повторення постали результати що останніми часами стали зовсім звичайні і не забирають нічиєї уваги, але на той час, що я описую, були дуже маловідомі в Америці. Я хочу сказати, що поміж доктором Темплтоном і Бедло виникнув помалу дуже виразний і сильно виявлений rapport*, чи то магнетичний звязок. Я не хотів би, втім, стверджувати, що цей звязок був чимсь видавався за межі здатности усипляти, та ота здатність усипляти досягла великої сили. Перша спроба спричинити магнетичну сонливість месмеристові не вдалася ні в якій мірі. При п’ятій чи шостій він мав дуже частковий успіх, та й то після довгих зусиль. Тільки при дванадцятій спробі успіх був повний. Після цього воля пацієнта швидко підкорилася волі лікаря, так що, коли я вперше з ними познайомився, сон наставав сливе* моментально, через просте побажання оператора, навіть коли хворий не знав, що він тут є. Оце тільки тепер, року 1845, тисячі людей що-дня бачать подібні чудеса, отже й я насмілююся подавати цю ніби-то неможливу річ, як серйозний факт.
Темперамент Бедло був у найвищій мірі чутливий, вразливий, ентузіястичний. Його уява на диво була сильна й творча; і, нема сумніву, вона набувала ще більшої сили від постійного уживання морфію, якого він ковтав дуже багато і без якого він не міг би був існувати. Звичаєм він приймав велику дозу його після сніданку рано, чи, точніше сказати, безпосередньо після чашки міцної кави, бо він нічого не їв перед обід, і потім подавався сам чи в товаристві собаки у довгу подорож межи пасма диких і страшних горбів, що лежать на захід і на південь від Шарлотсвіла і знані під пишною назвою Скелястих Гір.