Одного несонячного теплого туманного дня в кінці листопада і саме підчас того чудного межицарства частин року, що в Америці зветься індіянське літо, містер Бедло пішов, як звичайно, межи гори. День минув ― і він все ще не повертався.
Коло восьмої години ввечері, серйозно стурбовані його довгою відсутністю, ми були лагодилися йти його шукати, коли він несподівано з’явився, не хворіший, аніж звичайно, і в дещо підвищеному настрої. Про свою подорож і про події, що його затримали, він розповів таку дуже незвичайну повість.
― Ви пригадуєте, ― сказав він, ― що я покинув Шарлотсвіл біля дев’ятої години вранці. Я негайно подався до гір і коло десятої увійшов у провалля, що було мені цілком незнане. З великою цікавістю я проходив раз-у-раз нові вилучини цього проходу. Картина, що розгорнулася навколо, хоч навряд чи можна було б її назвати величною, мала в собі солодкий, для мене неописуваний дух невідрадности та одчаю. Самітність її здавалася абсолютно незайманою. Я не міг позбутися думки, що нічия нога ще не ступала на зелені прогалини й сіре каміння, по яких я йшов тепер. Такий абсолютно відлеглий і справді неприступний, якщо б не ціла низка випадкових відкрить, є вхід до того провалля, що цілком можливо, що я насправді був перший мандрівник ― найперший і єдиний мандрівник, що колись проникав у ці нетрі.
― Густий і особливий туман чи дим, що ним відзначається індіянське літо, важко навис над усією місцевістю і, без сумніву, поглиблював смутні й облудні образи, що вона породжувала. Така густа була ця приємна імла, що я бачив перед собою стежку ніколи не більше, як на дванадцять ярдів. Ця стежка була дуже покручена, сонця не було видно ― і я швидко втратив усяку уяву про напрям, у якому йшов. Тимчасом морфій почав робити своє діло, зодягаючи зовнішній світ у надзвичайно цікаві шати. У тремотінні листка, у кольорі бильця в траві, у формі трилисника, у гудінні бджоли, у блискові росини, у подихові вітру, у слабих запахах, що йшли з лісу, надходив цілий усесвіт натяків ― веселий і розмаїтий поїзд співучої й безладної думки. Захоплений цим, я йшов уперед скільки годин, а тимчасом туман згус навколо мене до того, що кінець-кінцем я мусив просто намацувати собі путь. Аж ось на мене напала неописувана недуга ― якась нервова нерішучість і ляк ― я боявся ступати, щоб не впасти в якусь безодню. Я пригадав також чудні оповідання про ці скелясті горби й про невідомі й люті племена людей, що живуть у них у ямах і печерах. Мене гнітили й лякали тисячі неясних фантазій, ще страшніших через оцю неясність. Раптом усю мою увагу враз перейняв барабан.
― Ясне діло, що мойому здивуванню не було краю. Барабан в цих горах ― річ незнана. Я не більше здивувався б, почувши сурму архангела. Але зараз же з’явилася нова і ще дужча причина цікавости й зачудування. Розлігся дикий брязкіт ніби від здоровенної в’язки ключів, і ту ж мить темнолиций напівголий чоловік з криком пронісся повз мене. Він так близько був від мене що я відчув його подих на своєму обличчі. Він мав ув одній руці інструмент, що складався з сталевих кілець, і, бігши, сильно струшував їх. Ледве він заник у тумані, як, сопучи, за ним пронісся з роззявленою пащею і вогненними очима великий звір. Я не міг його не впізнати з певністю. Це була гієна.
― Цей факт скоріше розвіяв, ніж підсилив мій страх, бо тепер я пересвідчився, що сплю, і намагався привести себе до тями. Я сміло й жваво пішов уперед. Я протер собі очі. Я голосно гукнув. Я вщипнув себе за ноги. Маленький ручай трапився мені по дорозі, і я, нахилившися, омив руки, голову і шию. Цим я, здавалося, розвіяв двоїсті почуття, що мене досі катували. Я підвівся, здалося мені, як нова людина, і пішов знову просто й певно своїм незнаним шляхом.
― Нарешті, знесилений стомою і якоюсь тяжкою згуслістю повітря, я сів під деревом. З’явився кволий промінь сонця, і тінь листя з цього дерева упала слабо, але чітко на траву. На цю тінь я дивився украй здивований кільки хвилин. Її форма вразила мене як громом. Я подивився вгору. Це була пальма.
― Я похапцем підвівся страшенно схвильований, бо фікція, що я сплю, була тепер ні до чого. Я бачив, я почував, що я цілком володію своїми змислами, і ці змисли тепер уселили в мою душу цілий світ нових і химерних почувань. Спека стала враз нестерпуча. Вітер був насичений чудним ароматом. Низький невпинний рокіт, що точився з повноводної, але тихої ріки, долинув до мого слуху, мішаючися з особливим гудінням маси людських голосів.