Спати не хотілося. Хлопці вовтузились та борюкались, доки нарешті дяк, що теж ліг спати просто неба, не гримнув, що зараз візьме лозину. Але слідом за цим пустив такого хропака, що школярі, які були принишкли, знов пирснули сміхом.
Хлопці, чули? Наш дяк болотяника тієї неділі бачив! — тоненько гукнув у темряві веселий голос.
А не брешеш?
Чого б то я брехав? От, їй же богу, при мені хвалився братчикам. Пішов, каже, смерком уздовж берега та й забрів у мочарі. Коли дивлюсь, каже, на купині чорний віл стоїть, похиливши роги. Я до нього — а він як закумка жабою.
Отакої!
їй-богу! Щоб я пропав! Закумкав, каже, та й плигнув у трясовину, тільки бульки знялися.
Хлопці примовкли — повірили. Лише чорнявий отаман кахикнув якось непевно.
А може, то вони випили трохи? — спитав задумливо.— Хильнули кварту, другу, мо’ й більш: тут тобі й свиня соловейком затьохкає.
Хоч дяк і справді любив хильнути чарку, проте школярі обурились. Кожен почав пригадувати, що чув, переказувати всяке чортовиння. Один колись домовика бачив у стайні, іншому привиділась при місяці русалка під вербою...
Сидить і зелені коси чеше. Я — назад, назад, а вона як зарегоче та за мною. Якби не втік,— була б залоскотала.
Михайлик підсунувся ближче до Василя, що з ним лежав поруч. Він теж чув ще змалечку, що в хаті під припічком живе домовик, а в Дніпрі — зеленокосі русалки. Болотяник сидить у болоті, а схоче — в греблю сховається. У лісі — лісовик, у степу — вітряник. Як прогнівиться — такого вітру надме, що й худобу по- розганя хтозна-куди, й траву геть з корінням повириває.
„Просто диво, скільки навколо всякої нечисті, хоч сам Михайлик її ще ніколи не бачив.
І нащо його проти ночі таке згадувати?! — сонно гримнув отаман.— Спіть, хлопці!
А про Софію чули? — знову тоненько спитав голос у темряві.— Про церкву, що в Києві?
У Києві хлопці не були й про Софію не чули.
А що ж то за церква?
Отака... уся золота... Хрести золоті, бані золоті. Ще й стіни із щирого золота,— не запнувшись, вигадував оповідач.— Проти сонця глянеш — мерехтить, очі сліпить.
Ну й що?
Було, кажуть, у тій Софії таке свічадо коло вівтаря. Хто гляне в нього, загада — все чисто йому покаже — що було й що буде.
А зараз є воно?
Нема. Княгиня зозла розбила.
Яка княгиня? Чого?
А он чого. Пішов, кажуть, її князь на війну та й забарився. Вона зараз до того свічада: «Покажи, де мій чоловік? Чи живий, чи, може, його в бою вбито?» Глянула — аж він у шатрі сидить, чарку п’є. І дівча- та-полонянки коло нього танцюють. Тоді княгиня по свічаду — брязь! «А щоб ти,— каже,— пропало із ним разом!»
Ото дурна княгиня.
Чом не дурна...
Михайлик заплющив очі, зітхнув. От коли б зазирнути в те свічадо, спитать: «Куди пішли батько? Коли прийдуть?» — воно б, мабуть, показало.
Золота церква попливла до нього в темряві, гойдаючи золотими хрестами. З дверей виглядала розлючена княгиня. Десь узявся сон, вдарив волохатою лапою раз, другий; Михайлик і незчувсь, як заснув.
НА БЕРЕЗІ ДНІПРА
Березневе сонце ганяло зайчиків по калюжах, топило все, що бачило, в теплій, ласкавій повені. Калюжі висихали просто на очах, вже тільки одна, глибока, лишилася за шкільною повіткою.
Михайлик сидів на трухлій колоді, сумно водив по калюжі лозиною. Не хотілося по обіді йти в пропахлу задухою комірчину, що вже добре надокучила за зиму, не хотілось нічого. Очі хлопцеві обв’ело синіми кружалами, щоки запали. Далася взнаки скупа на харчі зима, а найбільш туга: батько Мехтод не прийшов і досі.
Минули осінні зливи й недовгі степові морози, вже й щука розбила хвостом тонкий лід на Дніпрі, й попливли кудись у море брудні розмоклі крижини, а про нього як не було, так і не було чутки.
На різдво, коли школярі ходили колядувати по куренях і за звичаєм спершу пішли з колядками до кошового,— Бородавка немовби не примітив Михайли- ка. Завісивши очі кошлатими бровами, слухав, як виводять хлопці стародавньої колядки, припасувавши до неї його власне ім’я:
Ой під сосною, під зеленою Військо стояло, ладу не* знало.
Пан Яків прийшов,
Лад війську знайшов.
Шаблями орав, стрілками сіяв,
Стрілками сіяв, лучком волочив...
Як одколядувалися, наказав джурам обділити школярів медяниками й грішми. І раптом кивнув пальцем Михайликові:
Ну, як там — нема ще батька?
Немає...
І спробував заглянути в колючі сірі очиці,— можег знає, де?
Може, скаж«.?
Але очиці знову сховалися за бровами.
А як там: аз, буки товчеш?
Еге...— Михайлик хотів був сказати, що вже й склади вчитає, але злякався — промовчав.
Ну-ну, товчи. Може, дяком будеш. А не схочеш дяком — приходь, візьму за джуру. Он бач, які в мене мордані,— хоч на ярмарку продавай! — кивнув на п’ятьох рум’яних, здорових хлопців, що стояли коло нього, згорда поглядаючи на школярів.
Оце тільки й почув Михайлик. І такий узяв його смуток — хоч умирай! Даремно утішав себе, що, може ж таки, батько десь дуже далеко, не помандрує степом у мороз та хуртечу. Але тільки розтане сніг — прийде. Це вже напевне.
І от — немає...
Кобзаренку! Гей, кобзаренку! — покликав знайомий голос*
Карпо! Вже, мабуть, щось таке з Василем надумали. Його шукають.
Дві голови в потертих шапках заглянули за повітку.
Чого сидиш, як пугач? Гайда на Дніпро!
А дяк?
На базар подався.
І не чекаючи, що скаже Михайлик, ухопили його за рукав, потягли за собою.
Ледве всі троє звернули у вузеньку вуличку, що бігла вниз між плетеними з лози хатами-куренями до січової брами, дорогу їм заступила незвичайна юрба. Попереду статечно прямувало двоє козаків з білими пшеничними калачами під пахвою. З кишені в кожного злодійкувато виглядала зелена гранчаста пляшка.
З ними, насупившись, ішли суддя, писар і сивовусий отаман переяславського куреня, а позаду ще десятка півтора братчиків.
Ой хлопці! Це ж оті козаки на суд ідуть! — зашепотів Карно, відразу забувши про Дніпро.— У курінного були, в судді були. А це вже, мабуть, до кошового. Гайда, побачимо!
А не проженуть?
Проженуть, то й проженуть.
Проте школярам таки пощастило втиснутися в глиняний будиночок кошового слідом за юрбою.
Низько вклонившись, два козаки підійшли до столу, за яким сидів Бородавка, поклали калачі, поставили пляшки з горілкою.
Чолом, батьку! Кланяємось тобі хлібом-сіллю!
Чолом, панове молодці! Спасибі за хліб, за сіль! — стримано відповів кошовий.— А яка ваша справа?
Обидва відразу почервоніли до самих чубів, вовком глянули один на одного. Але замість них заговорив суддя:
Се, батьку, з Самарської паланки, з Вовчого хутора козаки-гречкосії, сусіди: Тиміш Мовчун та Пилип Задирака. Прийшли позиватись,
За що позов?
Розсуди, батьку! — враз загомоніли обидва, але Бородавка опустив важкенного кулака на стіл.
Ану, тихо! Звичаю не знаєте! Хай суддя каже!
Мов нічого не сталося, суддя вів далі:
Вчинено позов у тому, що вищеречений Пилип Задирака зайняв Мовчунових п’ять корів у спашу...
І лошицю! — тонким голосом докинув Мовчун, ще дужче наливаючись кров’ю.
Із лошицею... і трима гвалтом оному Мовчунові не повертаючи...
Бо він, вражий син, за спаш не дає! — вперто прогудів Задирака.
І не дам, хоч лусни! — знову верескнув Мовчун.— Де ж таке в світі чувано? За спаш — півтора злотих!
А ви, панове молодці, в полковника свого у па- ланці були? — стримуючи себе, спитав кошовий.
Були.
Що ж він вам присудив?
Присудив пан полковник Глоба,— далі, наче пописаному, став вичитувати суддя,— щоб Мовчун Задираці злотого за спаш заплатив, а вищеречений Задирака повернув Мовчунові п’ять корів із лошицею. Леч 1 Задирака й Мовчун тим не вдовольнилися і вдалися на Січ, щоб курінний отаман їх розсудив.