Не тямлячи себе, гетьман важко жбурнув його об землю, рвонув з-за пояса пістоль. Почувся кволий стогін. Пан Обалковський підскочив, ухопив гетьмана за лікоть.
Ох, прошу пана, що за поспіх! Він ще ж не виказав усього! Можна б допитати...
Але допитувати було пізно. Омелько здригнувся, захрипів.
Гетьман шалено відштовхнув шляхтича, вибіг з намету. Все пливло перед очима в червонім тумані. Ледь знайшов коня, скочив у сідло й погнав наосліп якимось вузеньким путівцем, аби тільки швидше до козаків, до табору.
Може, з півгодини минуло, поки він нарешті притримав змиленого коня, скинув шапку, глибоко зітхнув. Вечірня прохолода повернула ясність думкам. Гетьман оглянувся. За ним віддалік скакав загін його козаків і ще десятків зо два польських жовнірів з сотником на чолі.
Хтось догадався, вирядив навздогін.
Сагайдачний махнув рукою. Козаки й жовніри під’їхали ближче.
Де наші отаборилися — скажеш? — спитав польського сотника.
Той виструнчився.
В Степанівцях, мосці пане гетьмане.
А дорогу до Степанівців знаєш?
Сотник забігав очима.
Та... нібито знаю, мосці пане...
Сагайдачний з сумнівом похитав головою.
Гаразд — будемо шукати. Шкода, вечорів.
Лісом треба їхати, пане гетьмане,— подав голос один з козаків.— Онде, гляньте, яка тудою дорога.
Справді, путівець, що ним Сагайдачний скакав з Хотина, звертав до широкої битої дороги, яка зникала в лісових хащах.
Рушили лісом. Дорога була добре втоптана: нею, мабуть, ще недавно проходило велике військо.
Запав присмерк. Після недавніх гроз заходила погожа ніч. Один з жовнірів запалив смолоскип, присвічуючи, рушив попереду. Іскри летіли навсібіч, трап- ляли в сухий мох, жевріли. Гетьман наказав загасити смолоскип, щоб не зайнялася пожежа.
На щастя, зійшов місяць, сипнув під ноги промінням, їхати стало видніш.
Стогнали пугачі на дубах, нечутно, на м’яких крилах мандрували сови, летіли низько, мало не збивали шапок з вершників. Ворушився, жив своїм життям передосінній ліс, байдужий до війни, до людської ворожнечі й крові.
І знову болючим гнівом защеміло серце. Бородавка — зрадник! Хоч які були між ними чвари, на січовій раді торік мало не порубали один одного, але хто б таке міг подумати!
Та Омелько посвідчив — перед смертю він не міг одурити.
Несподівано вколола згадка. Коли приймав його король востаннє, кинув у бесіді, ніби ненароком: «Ми прихилили до козаків своє серце... чекаємо від них допомоги... Але стережися зради, пане гетьмане, понад усе стережися зради!»
Невже ж король знав? Хотів натякнути, попередити? Чого ж тоді не сказав просто у вічі?
На узористу місячну стежку в мереживних тінях гілок вибіг з чагарника старий лис. На мить завмер, підняв передню лапку, ніби відганяючи непроханих вершників, засвітив зеленими жаринками очей — і знов зник у чагарях, не ворухнувши жодної гілки.
Нараз пронизливим, людським голосом скрикнув заєць; видно, трапив знеобачки в хитру лисячу пащеку...
Гетьман пересмикнув плечима, прикрий холодок пробіг по спині.
Гайда, хлопці, гайда! — підохотив примовклих козаків та жовнірів, що попустили були поводи.— Як дибулятимем отак, не втрапимо й до світанку.
Уже й справді благословлялось на світ, коли, пропетлявши всю ніч, вони побачили здалека вогнища великого табору й поскакали просто на них.
Зачорніли під деревами невиразні постаті — варта.
Йой, пане гетьмане! — тривожно скрикнув сотник.— Щось воно не те!.. Куди це ми потрапили?!;м
Безладно вдарили навстріч мушкетні постріли, розкотилися в сонному лісі.
Назад! — гримнув гетьман, зриваючи мушкет з плеча.— Турки!
Розпачливо, без тями, періщили нагаями коней, що скакали з останніх сил, ронячи криваву піну. Раз у раз оберталися, відстрелювались на скаку.
Та позаду гриміло й гриміло; цвьохкали кулі, свисг тіли стріли, збиваючи листя з гілок. Турецькі сипахи на свіжих конях уже наближалися. Застогнавши, звалився з сідла поцілений в голову сотник, потім ще двоє жовнірів.
Раптом Сагайдачний здибав румака, повернув, кинувся на погоню. За ним — загін.
На дорозі знялася шалена січа. За п’ятьох орудував шаблею гетьман, кресав іскри, вибивав з рук мечі й ятагани. Розпачливий гнів додавав божевільної сили: він ледве встигав роздивитися, кого влуча шаблею.
З криком падали на землю поранені воїни, важко зсувалися вбиті; копита коней ковзалися в крові.
Та от пробився між деревами велетенського зросту лучник у подертім зеленім каптані. Заховався ззаду за дуба, намірився в Сагайдачного, пустив стрілу. І люто вилаявся — гетьман несподівано шарпнув коня вбік, стріла ковзнула, прошила йому плече. Він, не дивлячись, висмикнув її, жбурнув геть...
Приголомшені різаниною сипахи нарешті позадкували; вцілілі вісім козаків з жовнірами збилися навколо Сагайдачного. Та попереду, на дорозі, знов залунали крики '«алла!», тупіт: з турецького табору сунула підмога.
Тепер лишалось одне: рятуватися! Усі дев’ятеро кинулися врозтіч хто куди...
Сагайдачному пощастило: він стрімко звернув пра
воруч, непомічений вихопився на галявину в хащах. Скочив з тремтячого, заюшеного кров’ю коня, що зразу заточився й гримнув на землю, і побіг, петляючи. На бігу скотився в якусь улоговину, порослу молоденькими дубками й чагарником, і заповз під купу хмизу. Колючі, розчепірені гілки лізли у вуха, в очі, ніяк було ворухнутися. Чув, як усе ближче й ближче суне погоня, як розсипаються сипахи в лісі, як один за одним лунають постріли, наздоганяючи позосталих охоронців.
Ось турки наввипередки заджерготіли: певне, вгледіли на галяві мертвого коня — і вже надбігають, нишпорять тут, поруч, над самою головою, перегукуються, клянуть його на всі заставки, взивають «козацьким девом» ', «божевільним шайтаном».
От-от примітять улоговину... Ні, не примітили — пробігли.
Тільки зараз відчув, як страшенно болить поранене плече. Всю руку сіпало, крутило, жар од неї розливався струмками по тілу, сушив нудотою горлянку. Може, стріла була отруєна?
Але не хотілось думати про це. Одне пекло, точило, відганяло геть гризучий біль, млость, спрагу — згадка про зрадника. За все, за все заплатить йому з лишком ота чорна душа, аби тільки не загинути, добратися в Степанівці, до табору!
...Вже ген опівдні, перележавши погоню, гетьман випорпався з-під хмизу... Прислухався до непевної тиші й сторожко, пригинцем, рушив од дерева до дерева, додивляючись до моху на корі, до сонця між верховіттями...
Плече сіпало дужче й дужче, у голові гуло, дзвеніло. Він подовгу тупцяв коло дерев, повертався назад, на те саме місце, і, зціпивши зуби, знову силував себе йти далі.
1 Д е в — нечистий дух.
Вже думав, що не вибереться, заночує в лісі, та потроху дерева почали розступатися, призахідне сонце вдарило в вічі, він побачив яр, а за яром узлісся, поросле старезними, замшілими дубами. І тут гарячий вітер приніс близькі голоси, розмову: повз узлісся їхали козаки.
Немолодий, сивий уже полковник Дорошенко, який скакав на чолі загону, тільки ойкнув, коли зчорнілий, як мара, гетьман, у пошматованім, скривавленім кунтуші, з підв’язаною ременем рукою, хитаючись, заступив йому дорогу.
Бійся бога, пане Петре! Що сталося?!
На турків наскочив... Куди ви?
До гетьмана Ходкевича... £)д Бородавки...
Бородавка де? В Степанівцях?
Дорошенко одвів очі.
Та... в Степанівцях... На гетьмана оце позавчора обрали його.
Зжовкле обличчя Сагайдачного посіріло.
На гетьмана??!
Еге. Рада була; товариство й присудило — без гетьмана на Хотин іти ніяк, хай бере булаву! Чутка була, що тебе під Варшавою вбито.
Он як. Ну, то я ще живий. Давай мені, пане- брате, половину своїх козаків! Поїдемо до нього.
* *
Козацький табір ще не ворушився, скутий міцним досвітнім сном, коли Сагайдачний, перепливши серед ночі Дністро, прискакав у Степанівці. Бородавка, зачувши тупіт, виглянув з намету.