Доки дотяг — води не стало.
Невдячні козаки до сліз реготалися з невдалої здобичі й навіки приточили кашоварові прізвисько Міхоноші, а подірявлені міхи випрохав собі Івашко й позашивав, щоб носити воду з яру.
...Нечутно ступаючи, хлопці рушили вздовж обозу* де між укопаними в землю возами стояла козацька сторожа.
Обдираючи долоні об сухі кущі дерези, Михайлик спритно подерся по кручі вниз, а Івашко слідом за ним спустив міх на міцному довгому ремені.
Досхочу напившись солодкої води, холодної, аж зуби щеміли, Михайлик помацки підставив горло міха під вузький струмочок, що з тихим булькотом біг з кам’яної кринички, й присів навпочіпки, дослухаючись до близьких і далеких гомонів, якими повнилася ніч.
Згори, з обозу, чути було стишені голоси: козацькі вартові знічев’я перемовлялися між собою.
Чуєш, Хведоре?
Га?
В тебе тютюн є?
Є.
Дай щіпочку, бо курити хочеться, — аж вуха пухнуть.
Потім почулося цокання: десь-то козак добував вогню кресалом, присівши за воза, щоб не привабити турків.
І таки привабив: з того боку тонко свиснула стріла, потім друга. Але не влучила, впала на землю; козаки тільки вилаялися з несподіванки.
Всда вже набігла. Михайлик стягнув цупкі шкіряні шворки, смикнув за ремінь — міх з тихим шерехом поповз по кручі; Івашко вгорі, крекчучи, тягнув, скільки було сили.
Доки налили величезне, вкопане в землю барило, в якому обидва могли сховатися з головою, добре вхекались. Михайлик двічі лазив на кручу, зміняв Івашка.
Коли впоралися, побіг глянути — батька ще не було.
Вже як почало сіріти, прийшов і ліг коло хлопців, накривши їх своїм турецьким балахоном. Коли Михайлик не витримав, став допитуватися, що ж було в гетьмана,— одбуркнув у відповідь щось незрозуміле.
А вдосвіта в турецький обоз за яром, креслячи іскристі дуги, полетіли з-за козацьких возів пущені з величезних луків «летючі вогні» — хитромудро підпалені горщики з порохом, посипалися обмотані підпаленим клоччям стріли — саме туди, де збилися в глибокій долині табуни султанових коней, буйволів та верблюдів.
Сірий досвіток сповнився іржанням, ревом, лементом: «Алла! Сагайдак! Сагайдак-бей!» — певне, воїнам, що спали коло табунів, примарилося спросоння, що на них напав Сагайдачний.
Забувши про сон, Михайлик з Івашком видряпалися на дерево над самим яром. Звідси добре видко було, як падають долі палаючі стріли, як вибухає порох у череп’яних горщиках, далеко розкидаючи вогонь, як у пломенистих загравах несамовито гасають, стають цапа наполохані на смерть коні; похиливши роги, мчать з долини буйволи, перекидають намети й шатра на протилежних горбах, топчуть усе, що трапляє під ноги.
Зачувши ті крики, султан Осман, півголий, вибіг в шатра, скочив на коня й помчав геть.
Яничари ледве наздогнали його в лісі, як він, отямившись, кусав собі руки від сорому й плакав, мов дитина, присягаючись своїм життям криваво помститися за таку ганьбу.
Ще не вгамувалася веремія у турецькому таборі — до гетьмана Ходкевича помчав гонець од Сагайдачного. А вранці поляки, не давши туркам схаменутися, вдарили на них усією силою.
Знов загули сурми, закалатали бубони й литаври. Мов не було втоми від тяжких баталій, поскакали гусарські й уланські сотні, красуючись срібними панцирами на грудях, орлиними крилами за спиною, леопардовими шкурами на плечах.
Одностайно карбуючи крок, ніби на муштрі, промарширувала наймана німецька піхота, яку Ходкевич досі не пускав у бій: беріг для останнього нападу.
Військо розгорнулося на бойовищі — одним крилом вперлося в ліс, другим у наддністрянські скелі.
Наперед виїхали два лицарі на довгогривих оги- рах, вихопили мечі з піхов, гукнули бусурменів на герць, щоб показали, чого вони варті.
Два велетні-джебелі стрімголов поскакали на виклик. Креснули меч об меч, задзвеніли щити, пронизливо заіржали коні. Поляки й турки затамували подих, чекаючи, хто з гарцівників упаде перший.
І враз турки закричали з радощів. Польський лицар не витримав підступного удару з лівої руки, впустив щит, зсунувся на землю головою до своїх. Це віщувало туркам перемогу.
Почалася страхітна битва, про яку потім очевидці писали, що в житті не бачили такого пекла.
Заревли десятки польських, козацьких гармат, сотні турецьких; затремтіла, наче в пропасниці, земля, повітря почорніло від диму.
Оскаженілий султан гнав і гнав у битву найкращі полки, обіцявши, що посадовить на палі всіх ватажків, якщо не знищать сьогодні ворога до решти.
І справді, спершу доля ніби прихилилась до турків.
У розпалі бою яничари гримнули трьома полками на кінноту, що билася на лівому крилі, зім’яли й знищили німецьких піхотинців, які прикривали її заслоною, і, стиснувши лещатами гусарські сотні, почали стинати їх, наче косою; підрізали жили коням, прошивали знизу списами й стягували гаками з сідла вершників, котрим важко було орудувати шаблями й мечами в такому тискові.
На землі кучугурами нагромадились трупи, серед яких корчилися поранені. Вцілілі коні спотикались, падали, скидали господарів у калюжі крові.
Ще хвилина — і решта гусарів повернула б назад.
Але тут у спину яничарам стрімголов ударили козацькі загони: з наказу гетьмана вони досі нерухомо стояли в лісі, дожидаючи своєї години.
Долаючи біль, Сагайдачний виїхав на пагорб, щоб, як завжди, порядкувати битвою, але не витримав і сам кинувся в січу, міцно стискаючи шаблю в здоровій РУЦІ-
Розгублені яничари враз опинилися в киплячому казані. Якийсь час ще відгризались на всі боки, мов притиснуті до скелі вовки; нарешті прорвалися й побігли.
Козаки, оточивши півколом, гнали їх до самих шанців, рубали, ловили на скаку арканами; примудрились навіть захопити п’ять бунчуків самого янича- ра-аги. Такої поразки султанові улюбленці не зазнавали ніколи.
Осман, що стежив за бойовищем у прозорну трубу, звелів нещадно лупцювати втікачів киями й завертати на бойовище, наказав навіть вигнати слідом за ними закутих в крицю слонів.
Та налякані слони ревли і задкували, а яничари хоч і пішли знову в бій, але завзяття їх згасло. Почали поспіхом, у безладді відступати й інші полки. Щастя втекло від турків.
* *
Трусять вогненними хвостами смолоскипи, шматують темінь. Пізній місяць ледве блимає, вгортається хмарами: як не є — осінь.
Ходять полем турецькі воїни, козаки, польські жовніри. Не стріляють, не рубаються — забирають убитих.
Моторошно пізнавати в купах скривавлених тіл своїх товаришів. Ще вранці чекали бою, сунули опліч, билися, мов шалені.
І ось уже лежать, розкинувши руки, й надщерблений місяць загляда їм у скляні очі.
Недешево заплатили козаки за перемогу: майже цілого полку не стало.
Мовчать турки, зітхають. По всьому полю бовваніють одрубані голови в повстяних ковпаках, у білих чалмах. Годі й злічити мертвих. І навіщо йшли сюди — на ганьбу й погибель?
Аж ось знявся стогін, крик: знайшли, кого шукали. Неабихто поліг — вславлений беглер-бей, Каракаш- паша. Не ховався за своїх кіннотників — бився в першій лаві. Але оточило шестеро гусаринів: хочеш не хочеш, приймай герць! Один рубався, п’ятеро дожидали своєї черги. Трьох збив Каракаш-паша з сідла, доки не відрубав йому четвертий гусарин руку разом з шаблею...
Обережно підіймають сипахи небіжчика, кладуть на гарбу, запряжену білими кіньми, везуть до своїх.
Чека на нього багатий похорон: вистачить там і плакальників, і голосильників.
Встромивши смолоскипи в землю, мовчки риють козаки глибоку, мов байрак, яму. Кладуть побратимів — як були, із зброєю, вкривають осіннім гіллям.
Під’їхав Сагайдачний, зняв з себе даровану королем шаблю, всипану самоцвітами, кинув у яму: «Спасибі, братчики! Хай вам легенько спиться!»
•і
Вдарила в небо сальва з сотень мушкетів, розкотилась луною.
Посипалася земля із зашкарублих долонь: кожен козак укинув по жмені.