— ІДо Жі стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, скгткіп І Глум.— А яково ж би нам було, якби вона вмерла б(\ч ікжаяііія?
Та що бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Що тільки сьогодні четвертий день, як гаразд і занедужала...
— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма, що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихенько: «І коли б то господь послав мені скло милость! Воля твоя, господи!»
Тут панотець кликнув, щоб усі йшли у хату, буде ЇЇІ причащати. Наум, тільки сам живий та теплий, ще здужав підвести її до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христові, як янгол божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:
— Коли мені... така радість тут... після святого причастя... що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, господи, у царство твоє святе!—Панотець, посидівши ї поговоривши дечого з письма, пішов додому.
Трошки погодя, чують, що кашель в Марусі ніби перестав і вже вона хоч і не стогне і буцімто спить, так у горлі стало дуже хрипіти, а у грудях аж клекотить...
От Настя і каже до старого:
— Та, єй-богу, вона не вмре; бач, їй полегшало.
— Мовчи та молись богу! — сказав їй Наум, а сам аж труситься.— Тепер,— каже,— янголи святії літають над нею. Страшний час тогді настає, як праведна душа кончиться. Нам, грішним, треба тільки молитись богу!
— Господи милостивий! Ти сам боїшся та й мене лякаєш.
Так казала Настя, не бачачи своєї біди, а Наум знав добре усе і знав, що до чого і після чого що йде, та й каже:
--- Коли б то бог милосердний сотворив таке чудо!
Далі засвітив страшну свічку, поставив перед образами, а сам пішов у кімнату... і що то вже моливсь богу!. Куди-то не обіщавсь іти на богомолля! Скільки худоби роздати на церкви, старцям...
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
— Таточку!.. Матінко!., а підійдіть до мене.
От вони й підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум’яненька, як зоренька перед сход сонця; очиці як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться,: здригнув увесь; скріпив серце, а сльози знай- глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов..* господи, не остав мене!..»
Маруся їм і каже:
— Батеньку, матінко, мої ріднесенькії Простіте мене, грішную!.. Попрощаймося на сім світі... поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.
Тут стала їм руки ціловати; а вони так і розливають? ся, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп’ять, та тай веселенько й усе усміхаючись:
— Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!., і кохали мене... Простіть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Мені бог гріхи простив... простіть і ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх... та пом’яніть мою грішну душу,., не жалуйте худоби: усе земля і пил... Годі ж, годі, не плачте ж... Бачите, яка я весела.., там мені буде прехороше!.. Коли-небудь треба і вмерти.., Ми недовго будемо різно: там год — як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь... скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горішки мої положіть мені у руку, як помру; а платок... верніте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай мені... голосно молитви... а ти, матіночко... хрести мене... По-бла-го-словіть же... мене...
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово, та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двічі та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руки свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала заставати... От вже і гласу її не стало чути... Наум нахиливсь та над ухом їй голосно чита: «Вірую во єдиного бога» та «богородицю»... а се вона — зирк очима та й сказала голосно: «Чи ви чуєте?., Що се таке?» Наум впав навколішки і каже:
— Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!
Далі Маруся ще спитала:
— Чи ви бачите? — Та й замовкла... здохнула важко.., тільки й промовила:
— Мати божа!., прийми...— і успокоїлась навіки!
Наум скочив, сплеснув руками, підняв очі вгору і стояв
так довгенько. Далі пав перед образами навколішки і моливсь: «Не остав мене, господи, отець милосердний, у сюю горкую годину! Цілий вік ти мене миловав, а на старості, як мені треба було у землю лягати, послав ти мені таке горенько!.. Укріпи мене, господи! щоб я не согрішив перед тобою!»
Кинувся до Марусі; припав до неї, виціловав їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:
— Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новім світі, меж янголами святими; знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш!! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнімали...
Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:
— Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшли дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп’ять гірко заплакав та й каже:
— Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду... а я піду лагодити весілля!..
Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче, так що й господи! Піп зараз догадавсь, та й каже:
— Царство небесне їй! Праведная душа була, упокой її господи со святими!
А помолившись, і став розважати Наума, поки позіходилися дяки; далі пішли у церкву, піп став служити панахиду, а по душі звелів дзвонити на непорочні, як по старому і по почотному чоловікові; та й послав сукно і ставник і звелів йти читати псалтирі.
Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки знай узивав:
— Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ні же думкою!
Як же заспівали «вічную пам’ять», так і сам почувся, що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки, що то вже і казати, кріпко жаль! та зараз і подума: «Воля божаГ Вона теперечки у царстві; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, бог і нас сподобить з нею бути!»
Бодро дійшов додому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, біля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:.
— Доненько моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього пі словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострічала... а тепер... закрила свої оченьки, поки вздриш господа па страшному суді; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустріч йому; скріпила уста, поки з янголами пе станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла наші радощі з собою; хто нас буде веселити такою добрістю, як ти? Хто нас, сиріт, па старості буде жаловати?.. Хто нас, як билиночок у полі, буде доглядати?.. Хто зопинить наші горючії сльози?.. Хто обітре нам смажнії уста?.. Хто у болісті промочить нам запекший язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадовала нас своїм весіллячком!.. Береш своє дівування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вінця; скиндячки положені... квіточками заквітчані... і з правого боку тож квітка; нехай люди бачать, що ти була дівою на землі, дівою йдеш і на той світ.
Який зібрався народ — а вже таки повнісінька була хата і в вікно багато дивилося — так усі навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпіти, дивлячись на чоловіка, що зовсім у старості, сідого, як лунь, немощного — стоїть над своїм дитятею, що одним одна й була йому на світі, і ту пережив, і ту, на самім цвіту, хова, а сам зостається на світі з старістю, з недугами, з горем, один собі з старою до якого часу! Яка вже їх жисть буде?.. Та що й казати! Та ще ж яка й дитина! Коли б уже яка-небудь, так собі, так би і сюди й туди; а то ж дівка, не то що на усе село, та вряд чи де й близько така була: богобоязлива, богомільна, до усякого діла невсипуща, слухняна, покірна, звичайна, тиха, розумна, і що вже красива, так вже нічого й говорити! І що то: хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всі ж то, і старі, і молоді, та й мала дитина, усі за нею жалковали і збіглися дивитись на неї і по ній журитись.