Василь би то, може б, і не зійшов би з місця, бо в нього і пам’яті не було, так його вели два старости у рушниках під руки.
За домовиною ішли або вели сусіди й приятелі Наума і Настю, що так і розливаються, як тая річка. А дзвони? так господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! І за домовиною, і побіля домовини, і по вулиці напереді, і по воротям, і по плотам... що то і сказать не можна, скільки їх там було.
Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зо-становлялися читати євангелія і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й платок.
Відслуживши у церкві службу божу і похорони як слідує, понесли тим же чином і иа кладовище. Як стали опускати труну у яму, то від Насті подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників та на них і впустили домовину... і що то! Увесь народ так і голосить! а Наум кинувсь навколішки, підняв руки догори та й молиться: «Господи праведний! Твоєю волею осиротів я, старець не-мощний! Тіло моєї дочечки віддаю матері нашій землі; а душу прийми у царство своє... і не остав мене, грішного!»
Далі став читати «Отченаш», аж поки зовсім опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землі у жменю... труситься, сердешний, та плаче, плаче! Кинув землю і каже:
— Дай нам, господи, ув однім царстві бути з нею!.. Прощай, Марусю, ув останній раз! Нехай над тобою земля пером!
Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землі у жменю, як зарида... затруситься, пальці йому звело і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся, трясся,— так і впав нечувст* венний...
Тут увесь народ, кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві, а далі бояри засипали лопатами, і зовсім докінчили, і верх вивели, і у головах поставили хрест високий та товстий, і зеленою краскою обмальований...
От і уся Марусі пам’ять!..
Пришедши додому, і попи, і увесь народ, і трудящі стали лагодитися обідати. Настя перша кинулась:
— Де ж наш Василь? Нехай мій голубчик, мій жених-удовець, нехай сіда на посад сам собі.
Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нігде...
Ськали, ськали... нема! Та вже один старий розказовав, що ще на кладовищі підняв його, і трусив, і водою бризкав, і на превелику силу він очуняв, і, віддихнувши трохи, сказав, що піде проходитись. Чоловік пустив його і пішов до гурту, а де вже він дівся, він не вглядів.
Кинулись бояри, хто помоторніший, ськать його; шукали і на кладовищі, і по бору, і де то вже його не шукали... нема та й нема! Нічого робить, без нього пообідали.
Після обід, як усі, дякуючи Наума І Настю І поминаючи Марусю, порозіходились, і як уже дома усе полрйбй-ради, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? Не було й нема! Послав до родичів — не чули і не бачили!
Справляли Наум і Настя вп’ять і третини, і дев’ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи... І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, іцоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього богу, щоб його сохранив, і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти.
Вже й год минув після Марусі. Старі відпомшіалп її, як треба, і попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертім монастирі — і дякам за псалтир, що шість неділь, поки Марусина душа літала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогодні поховала дочку, а Наум усе тільки її роз-важа і каже:
— Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя мені жалчіш, що — не дай боже! — чи не пропав він і з тілом, і з душею.
А сам усім хазяйством розпоряджав і усе дбав, а що зміг, то й сам робив не лінуючись. А що тільки збере хоч трохи чого, так і роздає бідним та неімущим. Усіх об-діля.
Стане було Настя казати:
— Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема, усе равно. Наш вік — день!
— Та хоч би й час,— каже Наум,— не собі я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тільки робітник його. Передаю через старців божих у його святі руки. Гріх, лежачи, хліб їсти; поки здужаю, довжон і робити, і бідним подавати. Повелить іти до Марусі, піду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той і спасибі скаже, і відпомина нас, коли схоче, а не схоче — як хоче; я своє діло роблю, поки є сила.
Минув вже і другий год. На третьому прийшов до них чоловік з города, а він того літа ходив у Київ, та й каже:
— Кланявся вам ваш Василь!
Наум так і скрикнув від радості.
— Де ти його бачив? — Та й гукнув на Настю (бо вже собі на старості стала глухенька), щоб Ішла ближче слух-ати про Василя,
Зрадувалась 1 Наетя, бо й вона дуже жалковала, що не було об ньому ніякої чутки; підсіла до того чоловіка і просила, щоб розказав, де він його бачив і як йому поводиться.
От чоловік і каже:
— Бачив його у Києві, вже він ие Василь, а... отець Венедихт...
— Як се так? —закричали обоє старі.
— А так,—‘ каже чоловік,— що він там пішов у ченці,
— У ченці? — сказали вп’ять обоє та й стали богу мо* литись і дяковати, що довів його до спасенного путя.
— Він у Печерському монастиреві і вже дияконом, і при мені,— так-то розказовав той чоловік,— служив службу божу. А як розпитав мене, що я'з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: «Кланяйся їм, я їх,— каже,— як отця і матір почитую і щодня, як служу, то і їх, і вмёршу дочку їх на божій службі поминаю, і скільки дасть бог віку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас і вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грішний, біля неї заклявся самому собі смерть заподіять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов світ за очима, узявши тільки у жменю землі з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, що її покрива, укупі лежати. Як я йшов і куди йшов через цілісінький день і ніч і вп’ять день,— я нічого не тямлю. Схаменувсь вже над річкою: стою на кручі, а якіїсь два ченця мене охрещують і святою водою обкроплюють та говорять мені премудрії речі. Довго того було, поки я у розум,— каже Василь,— прийшов, а затим ті ченці привезли мене у Київ, у Печерський монастир. От мене тут прийняли і довго розважали, а далі, як прийшло від общества моє увольненіє, то й постригли у ченці, а за голос і дияконом настановили. Кланяйся ж?—каже,— моїм родителям; от їм і проскура свята, і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на світі, бо тільки моєї і думки, тільки й помишленія, щоб швидше бути укупі з Марусею».
Узяв Наум проскуру, поціловав, та й задумавсь, а далі і каже до Василя, неначе він тутечки перед ним стоїть: «Адже ти вже тепер отець Венедихт... ти служиш службу божу... чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! пам’ятуй, що у «Отченаші» читаєш: да будеть воля твоя, ізбави нас од лукавого!..»
На тім же місці і у той же час обіщавсь Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й приніс. Пішли по монастирям, зараз у Печерському спиталися про диякона, з таких і таких місць, про отця Веиедихта. От їм чернець і каже:
— І вже пом’яніте його за впокой! Він і прийшов ие-моїцний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах, чах та от неділь зо дві як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у трупу положите якоїсь землі, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голови. То як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали.
Тяжко здохнув Наум, далі доськався його гроба, і, пришедши з Настею, найняли тут по нім панахиду і у граматку свою записали.
Довго, довго стояв Наум над гробом його!.. Далі здих-нув, перехрестився і каже:
— Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!..