— Та кажіть мені попросту, пане писарю! О, вже мені те письмо остило та опоганіло, що нічого і не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла,, і печінки до серця, так і чую, як підступають,— сказав пап сотник, та й схиливсь на руку, та трохи-таки чи й пе пустив слізочок пари-другої.
— Горе мені, пане сотнику!—казав Пістряк.— Мимо-шедшую седмицю глумляхея з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен, аки клада, і нім, аки риба морская. І се внезапная вість потрясе мою унутренную утробу, а паче і паче, єгда прочтох і уразуміх повелініє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернігова. Сіє, пане сотнику, пишуть, щадя душі наша, да не когда страх і трепет обуяєт нами і ми скорбні падем на ложі паша і уснем в смерть; і того ради скритность умислиша, аки би у Чернігов, а хто вість? Чи не дальш іще. О горе, горе! і паки реку: горе!
— О горе, горе, Ригорович!
— О горе, горе, Уласович!
Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписаніє іти в Чернігов зо всею сотнею і зібратись зо всім прибором, і узяти провйонту для себе і коней на дві неділі. От як горюють пан сотник у світлиці, а пан писар за порогом, далі сей і вигадав — бо вже на вигадки завзятий був — та й каже:
— Соблаговоліте, пане сотнику, дати мені повелініе
0 сокрушительном преломленії сієї трикратно опоганівшої хворостини, я же нине суть у ранзі лепорта, бо самі созерцаете ясними, хоча і не вмитими, вашими очесами, що неумістим єсм з нею у чертог ваш.
Почухав голову пан Уласович, довго думав, далі й каже:
— Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашій сотні, так щоб часом не було натруски від старших; бо
1 сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається і так і підгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.
— Не убоїмся, не устрашімся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлієть нам против нього бути мудрим і сіє посліднє реченноє предписаніє неупус-тительно сполнити, і того для повели, вельможний пане, да сокрушу сію палицю.— Так, покручувавши уси і очі у стелю утопиривши, казав пан Пістряк, а далі бачить, що пан Микита йому ні пари з уст, бо й досі ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув:—Так ламати?
— Та ламай, пане писарю!
Хрусь! Пан писар і переломив хворостину. «Переломи-шася,— каже,— і се нині можу вміститися в чертог твій».— Та, сеє кажучи, і уліз у світлицю, і кланяється пану сотнику, і подає йому з двох рук по цурпалку, і каже:
— Подозвольте, приньміте!
— Та що ти мені отеє, пане писарю, тикаєш у вічі? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? — питається його пан сотник, притулюючись до стіни, а, боячись, дума: «Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було після перепою на великодних святках».— Що воно таке є? Кажи мені попросту, без письма!
— Сіє суть, пане сотнику, замість списка нашої сотні,— каже писар,— його вже не возмогох списати за дри-жанієм десниці моєя, від глумленія пиянственного з ви-щеіз’ясненними молодицями і того ради узях хворостину і на ній назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятці по десять козаків, а усіх тако-вих десятків суть такожде десять, слідовательно уся сотня, як скло. Соблаговоліте, пане сотнику, щот їй учинить по сій хворостині і лицем к лицю самую естественную сотню, зібравшуюся біля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.
— Еге, пане писарю! — каже йому пан Уласович.— Я б, пожалуй, соблаговолив, так ліків більш тридцяти не знаю. Лічи сам і роби як знаєш, ти иа те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лічити, а тільки підписувати.
От і став пан Пістряк лічити; лічить-лічить, а у п’ятій сотні одного козака не долічиться.
— Що за притча? — аж скрикнув.— Сощитах, і були усі, і се един не обрітається. Ізиду і паки учиню переппс, хто з оглашенних не дав мені і пред очі ваші стати, біжа і скрлся. Не хто, як, уповательно, Ілько Налюшня.
От і пішов надвір до козаків лічити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулівкою та, не віддпхаючи, журби ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось і пап Ригорович з своїми цурпалками лізе у двері, і весслсчіькіш, і швидше, щоб втішити пана сотника, і каже: «Не журітесь, добродію! Усе козацтво наше укупі, ні жоден не пошвандяв нікуди; ось де вони є». І прийнявся лічити — вп’ять у п’ятім десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити і батька, і матір, і увесь род того пресучого козака, який ховається, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника. Як надворі ліче, так усі до єдиного, а у хаті ліче, то один, та усе у п’ятому десятку, так і щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пістряк до сотні, перелічив козаків — усі; вернувсь до папа сотника, лічить по хворостині, що кожного позарублюваїз,— катма одного; хтось утік. Вп’ять вернеться до сотні, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усі якраз, а у світлиці по зарубкам нема одного. Та разів десять таке йому було привиденіє. Вже аж засапавсь сердешний, бігаючи з хати то в хату, то до сотні, то від сотні, що вже й пан Уласович убравсь, і зовсім вирядивсь, і вже шапку узяв, щоб іти до сотні, так у пана писаря один козак усе утіка, і хто такий — не звісно, бо усі на зборі і один одного держить за пояс, щоб не утік ніхто, поки їх гіо хворостині перелічують.
— Та годі тобі, Ригоровичу, шастатись. Ходім та удвох зо мною перелічимо. Коли там усі, а на хворостині нема одного, так кат його бери! нехай той і пропада, аби живі усі були.— Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до діла то він сказав і що чи не гримне він на нього за нісенітницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокіп Ригорович і пальцем поводив, а далі як цмокне, як підскоче, як крикне: «От сяя річ до діла! Утробою сожалію, що таковоє мештаніє ізиде із глави моєя і уклонися у дебрі пустинния. Та вам, пане сотнику, довлієть і полковим суддею бути за таковоє не-ограниченное і мудрое рішеніе, его же і аз не возиміх. Ходімо же, батьку! Нині возвеселися утроба моя от цілості сотні і, скончавши діло, урем’я і подкріпленіє вчинити».
От і пішли. Агу! І наш пан сотник повеселішав трохи, що якось-то ні думано ні гадано, та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович іде за сотником, та своє гада, та дума: «Се на біду вже йде, коли пан сотник та буде розумніший мене.. Нащо ж йому і писар, коли сам буде і видумувати, і підписувати? Отеє тільки не видно, що сам буде й писати, та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу».
Підійшли до самого шинку Кузьмиипшого, аж тут і сотня стоїть, і, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
— Здорові були, діти! Чи всі ви тут? — спитав їх пан сотник і, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облічував або розглядував кожного у пику; а він — я ж кажу — більш тридцяти ліки не знав, а козака ні однісінького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
— Здоров, батьку! — торохнула йому громада.— Усі ми тутечка-здесь до єдиного.
— А перелічи, писарю, чи не сховавсь який,— повелівав пан сотник, надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу вп’ять біда. Усі козаки, і як стулив хворостину докупи, так і по зарубкам усі.
— Та який же там чорт мандрував, як я увіходив до пана сотника? — крикнув Пістряк з серця та аж ногою тупнув.
— Та тривай лишень, Ригорович! — сказав йому, усміхаючись, пан Уласович.— Адже і козаки усі, і з хворостини ні жоден не втікав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долічувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як підніме регіт: «Так-таки, вельможний батьку, так!»—знай кричать і кажуть: «От-такий, бачу, наш писар! О бодай його!»
— О бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з ліками, і з начальством! — кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вічі, приговорюючи: «Цур вам, пек вам, осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки ж чирячок і болячок, коли знайшовсь уже розум-піший мене. Нащо я вам?» Та й почав вп’ять з письма: «Ізийду у пустиню і уселюся у горах Лраратськіїх, у послідніх моря. Цур вам!»