А Тимоха ж то аж танцює, що звів Левка, і вже господарює усім, мов ївзі вже й діла Еема. А з писарем так і водиться. І — от штука хіба! — не Тимоха йому могоричі ставить, а писар йому, та усе йому обіща, що піде Левко у Сибір, покуштовавши плітей: «Бо вже,— каже,— я так ділом заправив: пописав, як Левка над скринею застали, як повнії кишені познаходили у нього крадених грошей, як він при таких і при таких обивателях у допросі признався, що поперед того не раз до скрині навідовався і тяг відтіля гро-їііі; усе добре зробив; збавлю,— каже,— тебе од урага і супостата, а сестру вже за мене, хоч присилуй, а віддай; мені не треба ні худоби і нічого, тільки її одну; усе тобі зоставлю».
Се ж він казав та й брехав, щоб йому нічого не треба було: йому нужди не було до ївги, аби б худобу згарбати; а як її було до гаспида, так він збирався Тимоху за качества віддати у солдати, а самому усім орудовати; а з старим Трохимом Макухою теж лагодився упоратися: «Підведу штуку, щоб його, як багатшого па усе село, зробили зборщиком і подушних, і обществошшх, та у щотах його і заплутаю; от тут і поодбираю в нього усе, налякавши, що на поселеніе піде. Як піддасться, то і оправлю його; коли ж заспорить, то не викрутиться. Туди йому і дорога. Івгу повчу разів зо два, очіпок з неї зіб’ю, патли їй обірву, то і дасть мені волю. Тогді я з худобою, при моїм дарованії, певно буду засідателем... Хем-хем!»
І ще деньків з чотири нічого не чути було... Аж ось прибіг передовий козак, що біжить за ним пан справник. Почали курей по хатам віднімати, яйця відбирати; відомкну-ли казенний ящик, потягнули чимало, турнули у город і за ренським, і за хранцюзькою водкою; а як завтра припадала п’ятниця, а пан справник був собі богомільний та бого-боязний і вже нізащо душі не сквернитиме скоромним, так приказано купити і кав’яру, і кримського оселедцю, і свіжопросольної осятринки, і свіженької рибки хорошої, і раків, і паляниць.
Аж ось прибіг і пан справник з двома дзвониками і з письмоводителем. «А де квартира?» Повели до Макухи і попереду всіх людей повигошовали, щоб пі духу проїжджа-ющих не було на постоялнім; а вже й так, без ївги та без Левка, стали люди жахатися того двора і вже овсі не становилися.
Увійшов справник у хату, помолився богу, зараз і гукнув: «А єсть што абедать?»
— Є, ваше благор... ваше високоблагородіе,— одвіт дав писар, згадавши, що се вже не прежній, капитан, а вже пан майор.— Чи не еоізволите попереду слідствіє...
— Пішол вон, дурак! — гримнув на нього його високо-благородіє і еоізволив слідствіє, що писар йому підносив, у ніс йому штрикнути.— Што ти меня мариш дєлом? Я і так утамилея. Снійми з вора дапрос і пакажи мине, а мне абєдать давай.
Потюпав наш пан писар, ходячи перед справником навспинячки, то у сіни, то за хату, і став допрос писати, мов
розпитуючи Левка, а він його і у вічі не бачив більш тижня. А пап пірлшіик затим обіда цупко.
Тільки таки що пообідав, уже писар навспинячки і підбіг: «Ми по соізволите допрос підписать, ваше високобла-городіс*:?»
А його високоблагородіе соізволив аж ногою тупнути та вилаяв таки вп’ять його, що йому міша ляговитися спать після обіду, та й прогнав його, звелівши обиск повальний об рештаиті вчинить.
Пан справник, після доброго мирського обіду, ліг спочивати, бо дуже утомився, трощивши курятину та яєшню; а письмоводителя Тимоха Макущенко повів купатися, а там за річкою ув озерах дівчата коноплі мочили та мняли, так, молодецьке діло, треба було їм і туди пробігатися. А тим часом пан писар збив людей чимало, поприводив їх до присяги, і зібрав до волості, і став питати:
— А що, люди добрі, хто знає, за Левком, Макущиним приньмитом, чи є качества? —Та і замовк, тільки поводить пером по паперу.
Старики здвигнули плечима, хто кахика, хто паличкою копирса, а всі мовчать. От один з них вийшов і каже:
— Себто про Левка? Про Макущиного приньмита? чи є в нього качества? Нехай бог боронить! Нема за ним нічого. Я присягу давав, я довжон по правді сказати, що він дитина добра, хлоп’я смирне, роботяще, і якби не він у Макухи господарював з ївгою, то досі б нічого і не зосталось би!..
— Чи так усі кажете? — питав писар, а самого його аж за живіт узяло, як стали похваляти Левка, та ба! нічого робити!
— Усі, усі, ув одно слово кажемо, як присягали!— загула громада.
— Добре ж, добре! Давайте руки та йдіте додому.
От поодбирав від них руки, порозпускав людей і став писати, що «сії люди з-під присяги показовали, що Левко і злодіяка, і воряжка, що бродяжнича по селам, к домо-строїтельству не способен, в воровстві, п’янстві, драках і прочих качествах упражняеться частовременно і що їм довольно звісно, що хотів обікрасти хазяїна свого, і затим вони не желають прийняти його на жительство, а просять або у салдати віддати, або у Сибір на поселеніє послати». Не побоявся гріха пан писар такого обиску за усю громаду підписати, що руки йому давали на добре і що за Левком не знали ніякого качества, а він, бачите, куди нагнув! О, писарська душа!
Та таки ж пописав і свидітельські показаній: хто винь*» мав у Левка з кишені гроші, хто їх перелічовав, як Левко їх віднімав, як признававсь, і усе, усе списав, і руки за тих людей попідписував,— а вони сном і духом того не знають; і став тупати коло справникової кватири.
А тойГвиспавшись любенько, випозіхавпіпсь, потягнувшись разів десяток, устав та і велів себе чаєм поштувати. Чай п’є, підливаючи хранщозьку, а сам люльку смокче.
Аж ось після сьомої чашки і гукнув: «Писар! пайди сюда!»
От і ввійшов наш писар, тихесенько ступаючи, що і не чути його, і став біля дверей, пильно дішлячися у вічі пану справнику, а думка так і бігає і сюди і туди, що об чім би то його пан справник не спита, щоб йому тут якраз одвіт і дати: чи об недоїмці, чи об дорогах, чи об проходящій команді, чи об наділенії обпвателей полем,—в нього все вже підобрано, на все брехня готова, і хоч ти як хоч його розпитуй, а він відбрешеться, і не просунеш пальця між його речі.
— А що слідствіє? — питав пан справник.
— Окончено, ваше благор... чи то пак, ваше високобла* городіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск...
— Пркажи. Ето письмоводитель писав?
— Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлуча-* лись ради тілесно? чистоти у оноє місто, сиріч у річку, із-мити плоть свою, а я даби неудержанно...
Паї-Гсправник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно... Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців... Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать... Хто там хииче на крильці?»
А то наша бідна ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що віи-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так і вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?
Оттут наш пан писар, проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:
— То, ваше благоро... чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасаеться, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли...
— Хіба-разві буваєть поведенія не з так?,*
^ Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не імієтьсн і суть двудушная сказка, но женськеє діло, глупость...
..... Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей по-
Дсіиати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу, Пастроже за ним сматреть, штоб з дароги не вшол.
— Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді...
— Харашо, веди сам. Пашол! Пашли мне голову.
Пан писар повернувся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.