Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже — поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Івгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.
От, вихопившись від справника і йдучи побіля ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:
— Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагоро-діе, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога!—та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв’язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.
їх високоблагородіє, пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку, аж тут на містку йому ївга беркиць у ноги: «Батечку, голубчику! Не віддавайте мого Левка...» — та і заголосила.
А справникові і байдуже, хто Левко, а хто Марко, і думаючи, що вона об своєму братові просить, щоб не віддавали у салдати, пхнув її ногою та і гримнув на неї: «Чаво ти, дура, боїшся? Не озьмуть, не озьмуть».
— Звеліть же його відпустити, ваше осіятельство! — голосила ївга, біжачи за ним до. повозки, та аж за поли його хвата. А він, смокчучи люльку, ускочив у повозку і каже їй: «Велю, велю. Його і не озьмуть. Пашол ад неї скорє-їча!»
Коні помчали, дзвоники задзвеніли, два козаки попереду, а третій збоку, рушили, а їх високоблагородіє, пан справник, протягся у повозці та і став своє думати; а пись« моводитель, викупавшися гарненько і побігавши за річкою з дівчатами, теж став своє думати, і покрились швидко.
Чого не докушало їх високоблагородіє, знесеного з ми-ру на четвер, і що куповане на п’ятницю, усе зосталося голові. Куди ж пак його діти?
А ївга ж то, почувши таку милость від папа справника, з радощів сама себе не тямлючи, мерщій до холодної... «Аж уже, бачу (так собі дума), його відпустили?» Двері відчинені, сторожів нема... Вона у правлепіе... який там нечистий буде, коли вже випроводили пана справника? Тепер їх у три дні не збереш! Хіба вп’ять яка проява явиться, що дожидатимуть знов чи пана спрапппка, чи якого засідателя...
От нашій ївзі на душі так повеселішало, що вона вже і нужди мало. Дума собі, що Левка, по приказу справничо-му, як випустили, то, може, побіг до річки викупатися, а там, може, до своєї дядини побіжить головоньку змити та білу сорочечку узяти, бо у великій нужді стільки день сидів у холодній... От у такій думці пішла мерщій додому і, дожидаючи Левка, давай прийматись знов за господарство. Те поїли, те попили, то розібрали, того не догляділи... розор та й годі! Сплакнула трішки, нічого робити, прийнялась: прибира, збира, хова, порається і знай Левка дожила... «Може, зоставсь у дядини пополудновати? Та і добре: що б я йому тут знайшла? Неначе після татарви, нічого і не знайдеш».
От і вечір. «Може, він там і заночує, щоб спочити добре, а завтра прийде та й прийметься за діло».
От і ранок. Не йде Левко. «Еге,— думає ївга,— знаю, знаю! Отес ж він пішов до людей збирати гроші, що пороздавав; мабуть, хоче, щоб після такої праці швидше наше діло скінчати, щоб вийти від батька на наше вже господарство. Коли б же швидше збирав та приходив! панотець обі-щався зараз нас обвінчати і небагато, по нашій бідності, узяти».
І обід, і полудень минувся, а Левка нема. Увечері вже ївга стала тужити. Одно те, що батько щось дуже сердитий; ходив до голови, лаявся з ним за якіїсь-то гроші, що не вертають йому; а голова каже, що то поличне. «Не моя,— каже,— воля». А там Тимоха... хто його зна, де вже він і гроші бере: усе ж з людьми, усе з людьми наводиться до себе; та коли б же люди путні, а то пробишаки, як і сам. Наведе їх повну хату; хоч і завернеться який проїжджа-ющий, він усіх повигонить, п’є, гуляє, музика та співи; пля-шки3 вікна б’є; на сестру, мов на наньмичку, кричить і не дає їй, сердешній, добре ні за віщо узятись. Верховодить та товчеться, мов Марко по пеклу. Нема їй ні в чім і волі! А тут ще і Левко не йде; ні з ким їй і поради узяти!
Так вона дожидала його день і другий. Нема, не йде, не вертається Левко! Може, від сорому, що усі ж то його тепер злодіякою зватимуть, боїться очей показати? Пішла б вона до людей, що йому винні, та і розпитала б їх, чи не був він у них, так не знає-бо, хто йому іменно є винний. От уже на третій день здумала піти до його дядини: та вже певно зна, де він поводиться і що думає на світі з собою робити. От і пішла.
Як же і вздріла її Горпина, дядина Левкова, так і загерготіла на неї:
— З’їли, з’їли мого Левка! Де ви його заподіли? Хіба затим узяли бідною сироту, щоб овсі занапастити його? Чи взяв там скільки грошей, чи ще тільки намірився, а тут вже швидше його і згубити? Та хоч би там що і узяв, так хіба він вам не заробив того? Приньмит живе, як син у батька, а він був у вас як крепак, і ніч і день усе робиз, доглядав, убивався, мов за своїм добром. Добре ж ви йому, мабуть, дяковали, що чоловік у нужді знав, що ніхто йому нічого не дасть, він тихенько і узяв... Ну й дарма! Піньмали на злодійстві, так було дома і дати прочуханку; як схотіли, так би і навчили, а то заперли у холодну иа цілий тиждень...
— Та вже його, тіточко, відтіля випустили; сам справник приїжджав та й випустив!
— А щоб випускала лихая година та нещаслива і ва* шого справника, і старого лисого Макуху зо всім вашим поганим родом і приплодом!—так залящала Горпина.— Випустили! От так ти випускай! Руки йому скручені, сторожів та калавурних з прездоровениими киями, неначе за яким душогубцем, настоящим харцизякою... Пруть сердешного, може, до городу, ні разу йому і спочити не дадуть...
— З якими киями?., до якого го... горо... да?—ледве промовила ївга, а у самої руки і поги затрусилися, і сама так і пополотніла.
— З якими киями! — стала її кривити Горпина.— Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп’я аж за десятком таких повели...
— Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!..
— Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурюва* ти, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй!—Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.
' На неї дивлячись, стала і ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч иа неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.
Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.
Батечки мої! Як то кріпко засумовала ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав’язала у торбу чого їй треба було... Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, шоб не став випитовати, нащо їй гроші* Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрес* ти, і материні плахти, добулася грошей, поув’язовала усе, як треба, торбу па себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакну* ла та й пішла.
Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить — і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, лазустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур’яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Скло-нітеся, віки, со чоловіки!»
Вже як зовсім стало гшсаря не видно, вона стала уставати... так що ж? зовсім нєздужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і иагодовали, і дали спочити.