Будемо про ївгу розказувати.
От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить — панок плохенький, невеличкий, сухенький, сі-денький, ходить собі по горниці та щось дума. ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому ни« зенько і каже:
— Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!
— А об якій нужді? — спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.
От ївга і каже:
— У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі,- потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу ие знімають* Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.
— А батько ж твій де? — спитав поважно пан.
— Та батько дома, у селі.
— Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?
— Та ні! Не з батька, а з Левка.
— Адже Левко батько твій?
— Та ні, Левко ,приньмит, а .батько — таки батько.
— Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?
— Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у острозі; я його бачила, і піп мені казав, що Гюго не допрошушиш.
— Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?
— Та ні! ІТе я сиділа ув острозі, а Левко сидить; так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.
— Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?
— Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.
— Тад то-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?
— Та ні! Отеє не розберете! Не сип, а приньмит.
— Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?
— Та ніі Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу.
І почала вп’ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як иа листу списала.
А пан судящий тільки усе- головою киває та приговорює: «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:
— Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.
— Та ні! — аж прикрикнула сердешна ївга, употівши товкуючи.— Левка допросіте? Адже Левко винний.
— Вп’ять кажеш — Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.
— От хіба лиха година з такими судящими! — скрізь сліз говорила ївга, вертаючись до приятельки.— Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!
— Піди ще до самого судді,— казала приятелька ївзі,— у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.
— Та чого ж я йому понесу, коли и мене нічого нема!
— Бубличків парочку в’язочок. Він в пас не спесивий: я колись п’ять пасом валу віднесла,— він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба ївзі купити дві в’язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він — високий та товстий, трошки пика-тенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися,— і вже зібрався зовсім у суд іти.
От ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так ділком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, посш-ша у суд до діла.
Як же ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от ївга його й пита:
— Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
— А ось що я тобі скажу,— казав, плямкаючи суддя,— а ось що ти мені скажи... де се ти таких мудрих бубличків купила?
— Та кушайте на здоров’я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
— От бублики, так так! — облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя.— Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато... об ділі? та й олійки багатенько... смачні, смачні... об твоєму ділі?., та піджарювані... Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»
Агу, нашій ївзі полегшало па душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» — закричав салдат, і як розпиталася ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б’ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла ураиді до судді — кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього ївга і понесла вже чотири в’язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо». *
— Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
— Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд.— І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От ївга, бачачи, і каже:
— Отже, берете у суд бублички, то як станете ії куша-ти, то і згадаєте, хто їх приніс, та І про мене згадайте,
— Пожалуй! — каже суддя.— Кушати гуляючи буду, та згадати пе згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю.— Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя .усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала ївга, сидячи на рундуку.
. Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів ївгу, зараз і згадав.
, — І ні,— каже,— братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п’яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
— Та оноє діло ми вже рішили.
— Коли? — спитав суддя.
— Та єще у мимошедший п’яток, ї ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеиіє.
— Бач? — сказав суддя ївзі.— Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п’ятницю; скоро тиждень...
— Се то, паночку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! — сказала ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!.. Сердешна! що пак вона почула!
А суддя і нічогісінько, іще підтакує:
— Так, так, душко, так: у самий той день, у п’ятницю.
— Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?
- — А що, секретарю, зачим ми його ие допрошували?—-питавсь суддя.
— Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допрос! підписалися!
— Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?
— Та ви і ніколи нічого не тямите! — оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на ївгу.
— Що ж мені на світі тепер робити! — заголосила їв^ га.— Так отеє його випарють та і пошлють?
— Та ще не тужи,— сказав один панич, виходячи з суда.— Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють...— і пішов собі.
Через превелику силу добрела ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не ішла, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки'нічогісінько!.. Так, тут. А нехай лишень ніс поткнуть оттуда! Згадаються їм і бублички, і сахарсць, і родзиноч-ки, Г усе, усе. Не минеться і те, що, пе знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!