В этой книге вы познакомитесь с рассказами известной писательницы Марии Пригары, написанными по мотивам украинских народных дум, и с исторической повестью «Михайлик — джура казацкий».
Ой же й широкі дунайські степи: ні кінця їм не видко, ні краю... Ширяють над степом орли-сизокриль- ці, виглядають згори необачне птаство. Як звечоріє, хмарами летять на степові озера дикі гуси та срібнопері лебеді, не бояться нікого: хто там буде в степу їх полохати! Хіба часом вискочить на горбок тонконогий сайгак чи здоровезний тур вихилить з трави лобату голову, наставить роги, пошукає — з ким би його позмагатись силою?
Стелеться степом битий шлях: ним татари-буджаки ходять з Дунаю до Дністра, а звідти на Дніпро-Сла- вуту. Палять дорогою села, хутори-зимівники, хапають, кого перестрінуть. Маленьких кіньми топчуть, великим в’яжуть руки сирицею, женуть у неволю. '
Гірко плачуть бідні бранці, йдучи тим ординським шляхом. Розлучить люта неволя дочку з матір’ю, сестру з братом, чоловіка з жоною. Усіх продадуть на ринку татарські мурзи — кого в Туреччину, кого персіянам чи арабам, жменями насипатимуть у глибокі кишені вторговані за ясир золоті цехіни.
А хто ж то скаче шляхом? Може, татарин, приторочивши до сідла сирицю, женеться за якимось бідолахою, що втік з улуса на світанні, коли задрімала сторожа?
Ні, то не татарин, то запорожець скаче. Не з товариством їде, сам один верстає шлях до Дунаю. Раз по раз стає в стременах, оглядає степ з-під долоні, зсунувши на потилицю шапку. А воно й шапка! Травою підшита, вітром підбита, тільки й того, що шлик є та
китиця! І жупан розпанаханий, крізь діри голе тіло світить.
Як є козак Голота, що про нього ото пісню співають:
Ой там гуля степами козак Голота,
Не боїться ні вогня, ні меча, ні третього болота!
Та запорожцеві байдуже: Голота, то й Голота! Хоч шапка дірява, зате кінь добрий — три дні біжить не втомиться. Хоч козацька одіж і в дірках, зате зброя справна: і спис є, і рушниця-пищаль за плечима, і гостра шаблюка при боці. Ще й важкого молота-келепа до сідла приторочено — ворогів у бою влучати.
Не на гулянку вибравсь козак із Січі аж до Дунаю. На одчай душі скаче в татарську орду — визволяти свого побратима.
На полюванні одбивсь шибайголова од своїх, погнався зопалу за табуном сайгаків — і наче у воду впав. Помчав Голота шукати — тільки шапку козацьку знайшов біля степової могили, на прим’ятій, потолоченій траві. Мабуть, розігнався Максим та й наскочив у степу на татарську засідку.
Місяців зо три й чутки не було, а оце прийшла звістка на Січ, що бачили Максима в колодках у місті Килії, в багатющого мурзи Гасан-бея. Править за нього мурза тяжкий викуп — три тисячі золотих цехінів. Не буде викупу, казав, продасть бранця, куди сам схоче...
Засідлав коня Голота — й гайда до Килії. Пропаде Максим, замордують у неволі... Золота ж узяти ніде!
...А вже ген-ген курять димки на обрії: чи не Килію видко? Мріють удалині чорні цятки: то пасуться край міста табуни та отари. їздять коло них верхи чабани в кошлатих кожухах, бігають злющі пси. Час, мабуть, звертати. У тих ординців очі, мов у шулік: хоч і за п’ять верстов угледять гостроверху козацьку шапку.
Скочив з сідла запорожець і повів коня у глибоку долину.
Шумить у долині одвіку не кошена трава, хлюпотить у комишах срібноводе озерце, а на схилі здоро- вань-дуб розпросторив темні, вузлуваті віти.
І паша коневі є, й вода — чого ще треба подорожньому!
Пустив на попас коня, а сам поліз-побрався на високого дуба — роздивитися, чи таки ж немає поблизу ординців? Глянув пильно — нікого не видко: тільки табун блукає на обрії...
І спало тут на думку козакові: а може, пробратися до Килії з жебрацькою торбою? Пустити очі під лоба, зігнутися в три погибелі: «Подайте сліпому-невидю- щому!» — ходять і в орді старці та каліки за проханим хлібом...
А йому — аби до того Гасан-бея добитися, вистежити, чи ще тут Максим, чи не продано його кудись на галери.
Може, й пощастить: чи побачить крадькома, чи знак побратимові дасть. А там — козак не в тім’я битий: щось та прирозуміє!
З такою думкою зліз запорожець із дуба. Глянув на сонце — на обрій хилиться: недалеко й до смерку. Попоїв житньої соломахи з водою і ліг у траву спочити на часину. Незчувсь, як і заснув, поклавши кулак під чубату голову.
Та не так сталося, як гадалося! Спить козак і не знає, що на нього чигає лихо. На своє безголів’я вилазив на дуба: накинув його оком ніхто інший, як сам старий мурза Гасан-бей. Мов на те, виїхав мурза по обіді в степ — глянути, як там пасуться його коні та вівці, допильнувать чабанів: чи не пече котрий нищечком хазяйську овечку, сховавшись у байраці.