Але султан уже вирядив назустріч суходолом десять тисяч добірного війська. У Стамбулі поспіхом ладнали довжелезного залізного ланцюга, щоб замкнути від козаків гавань.
П’ятсот кораблів і галер, рихтованих морськими гарматами, вишикувалися в Босфорі, готувалися до бою, якщо не злякаються запорожці ланцюга й таки прориватимуться до гавані.
Проте запорожці й не проривалися, й тікати не квапились. Цілий день стояли півмісяцем байдаки на безпечній відстані від гармат, щоб не дуже було їх видко. Братчики курили люльки, спльовували в море, кепкували з турків, котрі чомусь не рушали з місця,— мабуть, чекали попутного вітру, щоб оточити й захопити всі байдаки зразу.
Та як загули від солоного подуву щогли, байдаки птахами шугнули назад — тільки їх і бачили! — хоч турецькі кораблі гналися слідом, розпустивши всі вітрила, а невільники за опачинами веслували, аж падали.
Лише три козацькі байдаки відбилися од своїх і потрапили в полон.
Півтори сотні козаків, закутих у важелезні кайдани, врочисто привезено до Стамбула. Сам султан Осман заприсягнувся власноручно закатувати полонених і наказав надіслати про це звістку до Великого Лугу — щоб і десятому заказали січовики нападати на турецьку землю. І постріляв, скованих, з лука, звелівши спершу добре прикрутити ланцюгами до стовпів, щоб і не ворухнулися.
Та бранці не просилися і не кричали, навіть, поки могли, жартували між собою: «І хто, дурний, казав, буцім боляче, як у тебе стріли влучають? їй-богу, мов комашня кусає!»
Аж ногою тупав султан Осман, бачачи таку запеклість.
Раз у раз натягав тятиву, не тямлячи себе від гніву,— доки сотий бранець не звісив чубату голову під його стрілами.
Трохи охоловши, звелів відіслати вцілілих козаків на галери: де-де, а там вже подбають, щоб смерть здалась їм солодша за всяку каторгу.
Отут Ахмед-паша і впрохав, щоб запорожців оддали йому; разом з іншими улюбленцями султана він також дивився на страту.
Його величність милостиво кивнув головою. Старий років з двадцять був великим скарбничим — порядкував усією турецькою казною, щиро служив ще колишньому султанові. Вже ж не потуратиме гяурам, хоч і має невістку-русинку.
Коли пригнали запорожців, усі в палаці, навіть слуги й невільники, вийшли дивитися на них: такий був наказ паші. Хай, мовляв, бачать, як уміють правовірні карати своїх ворогів! Кому вже, кому, а невільникам, які, що не кажи, завжди мають каменюку за пазухою, буде добра наука!
І не хотіла Маруся, а пішла: побоялася, щоб паша, бува, не прогнівився, навіть дитя взяла з собою. Хто його зна, може, старий вже запримітив щось — останнім часом став ніби суворіший до неї — чи не вкинула недобре слово якась шептуха?
...Міцно притуливши дитя до себе, Маруся дивилася на запорожців, умліваючи від жаху.
Господи, що з ними зробили! В одного на голові струпом закипіла рана, у другого кривавить оцупок одрубаної руки, замотаний брудною ганчіркою. І в усіх крізь подерту одежу світять криваві рубці. Мабуть, зганяли турки злість, били, як хотіли! Очі позападали, губи взялися смагою,— хоч би хто догадався та води приніс! Так ні ж, не принесуть... Стоїть юрма, дивиться, мов на звірів.
А що, хлопці,— озвався раптом січовик з одру- баною рукою, роздивляючись сніжно-білий палац, що сліпучо горів під сонцем,— та й до біса ж у цього паші всякого надбання! Якби підпалити — днів зо три горіло б!
Не бійсь! — похмуро обіцяв другий. — Підпалять братчики, не забаряться. Шкода, нас не буде!
Гомонять, мов біля них і немає нікого.
Чуєте? — спитав довгочубий молодик, з червоною смугою через усю щоку,— кажуть, у тутешнього пана жінка з Богуслава, гарна, як зірка. Коли б побачити... Землячка ж.
Яка вона тобі землячка? — сердито відказав однорукий.— Перевертень поганий... Своїх продала. Я б отих потурначок живцем топив, щоб і роду від них не було,— нам на погибель!
Ніби зрозумівши таку страшну погрозу, маленький Марусин синок прокинувся й гірко заплакав.
Низько похиливши голову, пішла Маруся назад. Все пливло їй перед очима. Оце-то почула! Оце діждалась! Правда, все правда... «Своїх продала...» Мабуть, і мати, якби побачила, таке сказала б!
Що ж його робити?! Як його в світі жити? Нема в кого спитати поради!
До вечора сиділа Маруся над колискою, боялася ворухнутись. Дитя плакало-захлиналося, пашіло гарячкою.