Та й запримітив — не димок од чабанського вогнища, а козака на дубі, що, не дуже хапаючись, злазив собі по гілках на землю, мов і не в чужому степу виглядав ворога, а сидів на тому дубі на чатах десь у Великому Лузі.
Аж затрусився Гасан-бей, як угледів, серце заграло в грудях, мов у молодого. Бач, куди трапив зухвалий січовик, бач, як вистежує та винюхує! То не втече ж він звідсіля, побіжить за конем, мов собака на припоні!
І вже мчить Гасан-бей пригинцем у долину, роз- важа в думці, як спійма козака живцем, без жалю періщить коня важкою нагайкою — камчею. Прищулив вуха, стелиться волохатий татарський бахмат над травою.
Може б, і пропав козак без усякої слави, та ночув вірний кінь щось недобре, захропів, тупнув ногою: «Уставай, господарю!»
Схопився Голота, мов опечений, і в сідло. Гаразд, що коня не розкульбачив! Вискочив з долини — свиснула татарська стріла біля вуха.
Ге, забродо! — гука мурза, важко зводячи дух.— Де тобі битися з Гасан-беєм. Хоч і сам одягай на шию аркана та біжи за мною на продаж!
Стрепенувся Голота, блиснув очима.
Спасибі, Гасан-бею, що сам до мене прийшов! Тільки ж гляди: ще ти козака в неволю не взяв, а вже й пощитав за нього гроші.
З тим словом намірився та як гримне з пищалі!
Заіржав татарський бахмат, звалився, мов косою підтятий. Не встиг мурза скочити з сідла — заорав з розгону носом землю. Аж завищав од такої наруги. Як не схопиться на рівні ноги, як не сипоне стрілами!
Вп’ялася одна стріла козакові в щоку, побігла кров цівкою. Вирвав Голота стрілу, жбурнув геть.
Чуєш, старий! — гукає.— Мабуть, ти між козаками не бував, козацької каші не їв, козацьких звичаїв не знаєш!
Та й кинувся на Гасан-бея, одбиваючись од стріл нагайкою.
То не степовий орел каменем упав згори, нагледівши ситого ховрашка поміж ковилою. То козак Голота перейняв мурзу, накинув на шию аркана, зв’язав руки й ноги сирицею.
Якби не Максим,— каже,— була б тобі, вражий сину, з душею розлука! А так — їдьмо на Січ! Візьму з тебе викуп, який сам схочу. Оддаси мого побратима іце й три сотні невільників з ним. А пручатися будеш — більше заплатиш!
Прив’язав мурзу до коня, сам позаду сів і поїхав степом, співаючи:
Ой ти ж поле, поле киліїмське!
Бодай ти літо й зиму зеленіло,
Як мене в лихій годині сподобило!
А козаки щоб довіку гуляли,
Хороші мислі мали.
Воріженьків під ноги топтали!
То не бій гримить, не пищалі б’ють рано в кам’янистім городі Азові. То лютує турецький намісник Сулейман-паша, верещить не своїм голосом, сипле ляпаси слугам і дозорцям, що стоять перед ним на колінах.
Проспали, прогавили ледачі дозорці! Три невільники, три брати з України втекли цієї ночі. Вкрали із стайні двох найбистріших коней, вивели крізь потайну хвіртку в мурі — й шукай вітру в полі! Ще й шиті золотом жупани самого паші й дорогі ятагани з дамаської сталі прихопили на згадку.
Десяток найкращих кіннотників вирядив паша навздогін за втікачами, звелів привезти хоч живих, хоч мертвих. Та надвечір повернулися кіннотники ні з чим. Нікого вони не наздогнали й не бачили, навіть слідів не знайшли. Степ широкий, кінця-краю немає, хто ж його зна, куди подалися бранці.
Але вже прохолов од першого гніву паша, махнув рукою: «Однаково пропадуть од спраги, кляті гяури! Здохнуть, а не знайдуть дорогою води ні собі, ні коням...»
...А втікачі вже далеко. Помалу їдуть курним степом, шкодуючи зморених коней. Довгий шлях позаду, можна й не поспішати...
Та чого їх тільки двоє? Чого мовчать, бояться глянути один одному в очі?
Не самі тікали вони з неволі, був з ними ще й найменший брат. Але собі вивели коней із стайні брати, а про меншого й не згадали. І кинувся сердега бігти в пітьмі наосліп, ледве дихаючи, доганяв верхівців, доки не змилувався середульший, підхопив у сідло. Та як стишив ходу наморений кінь, важко носячи боками, сказав середульший, одвернувшись:
Рятуйся сам, кінь двох не вивезе..,
І кинув брата серед степу, став доганяти старшого, що, припавши до кінської шиї, мов навіжений, скакав уперед, ніби сотню бусурменів чув за собою.
Де й узяв сили піший-пішаниця — наздогнав братів до схід сонця.
Брати мої рідні! — благав, підбігаючи.— Візьміть поміж коні! Поскидайте тороки, щоб легше було... Хоч верстов зо три провезіть, покажіть дорогу. Сам не добіжу... загину...