Діду,— просить,— розкажіть, як ви з неволі тікали!
А що тут, хлопче, розказувати,— неохоче відмовляє кобзар.— Тікав...
Ну й що?
Ну, ловили мене вражі ногайці. Бачиш — очі випекли.
То вас козаки порятували?
Ні. Ще раз утік.
Сліпі?!
Та вже ж очей ніхто не позичив. Ішов степом навмання, траву їв, росу лизав, як випадала. Думав — загину. Братчики, спасибі їм, перестріли коло Савур- могили, забрали з собою.
Самійло вже не розпитує далі. Нишком відсувається від багаття в темряву, міцно — до болю — заплющує очі, хоче побачити, як ішов степом невидющий кобзар.
І раптом все плутається, щезає. Тільки кобзар говорить десь зовсім близько, хрипкою скоромовкою:
Отож, братчики, вкрали ми той мішок пороху, заховали між сухарями до слушного часу.
...Що таке! Який мішок?
Старий гетьман розплющує очі. Усе наснилося: козаки, багаття, сліпий кобзар і сам він наснився собі малим джурою.
Вдалині мерехтить розсипом блідих світлячків-вог- ників Гезльов. Галера нікуди не пливе, хитається, порипує в затоці, на якорі. Невільники вже сплять, прикуті до лав. У темряві чути, як вони стогнуть і скрикують крізь сон.
А поруч хтось незнайомий розповідає притишеним голосом, хутко-хутко сипле словами, так ніби боїться, що не встигне всього сказати.
«Це новий весляр! — згадує Самійло.— Ілляш по- турнак купив його на Майдані Сліз — на невільницькому ринкові в Гезльові, привів на галеру надвечір».
Ворухнувся козак, забряжчав ланцюгами. Розповідь урвалася. До нього нахилилося худе обличчя, покарбоване шрамами, помітними й при скупому світлі молодика.
Не спиш, брате?
Не сплю. — Самійло випростався, сів. — Про який це ти мішок розказував?
І знов поспіхом оповідає весляр:
Украли, кажу, мішок з порохом і сховали. А наглядач у нас був не такий собака, як у вас, хоча й по- турнак, черкашенин, Миколою звали. Вже ж то бачив, що в мішку не сухарі,— змовчав, не сказав нікому.
Наш не змовчав би...— зітхнув Мусій Грач — січовий суддя. Він разом з гетьманом трапив у неволю.
Не перебаранчай,— мовив Самійло.— Кажи далі, чоловіче добрий! Як тебе звати?
Іваном. Іван Мошкін.
Звідкіля ти?
Смолянин я, з Русі, із Смоленщини. А йшли тоді турки під Азов-місто, хотіли його від наших, від донських козаків, відбити. Та не відбили, багацько тоді війська втеряли. І пішли назад, під Царгород.
Султан люто розпалився — звелів двох полковників повісити, трьох посадовив на палю. Отже, наш Селім- паша, у котрого ми на каторзі мордувалися, дуже перелякався, відплив галерою вночі з Царгорода у Біле море
Тут мене Микола-черкашенин тайкома вночі розкував, а я за того мішка та й підклав під намет, де Селім-паша спав з яничарами.
Підпалив гніт і стромляю в мішок, а гніт вогкий, не горить — курить димом.
Коли це Селім-паша вигляда з намету — проспався: «Ти що це, собако, робиш?»
Оце так-так! — зітхнув Грач.
Ну, думаю, пропав я. А сам кажу, що, мовляв, курити хочу, через те й гніт запалив.
Повірив?
Хмільний був — повірив. Пішов до намету й знову ліг.
А ти?
Стою, наче мене громом вдарило, не знаю, що його робити. Аж тут схаменувся, побіг на корму, де Сильвестро спав,— хлопчина у нас такий був — італієць чи гішпанець, вже не згадаю. Шарпнув за плече: «Біжи, Сильвестро, мерщій у камбуз[3], там матроси їсти варили, може, ще головешки тліють. Принеси, тільки щоб ніхто не бачив».
Помчав мій Сильвестро. Дивлюся — несе! У хустку якусь замотав, аж хустка затлілася.
Схопив я головешки — і в мішок, а сам навтіки! А тоді став просити в Сильвестро, щоб приніс мені ще й турецькі шаблі,— він знав, де у них зброя лежить.
І знов Сильвестро послухався, приніс дванадцять шабель. Тільки пороздавав я ті шаблі — як гримне! Полетіли в море яничари, знялася велика пожежа.
А Селім-пашу не зачепило, щоб він пропав.
Де й сила у мене взялася: кинувся на нього, рубаюся — тільки іскри летять.
Меча з рук вибив, звалив його і сам мало не впав. Підбігли хлопці, як розгойдають пашу — та в море.
Тільки матросів ніхто не зайняв, бо це ж свій брат, отакі ж сіромахи, як ми.
Полляв дощ під ту годину, згасив вогонь. Напнули ми вітрила і подалися в гішпанську землю \ в узбережне місто Мессіну.
А було б, дурням, не пливти, бо обдерли нас там чужинці до живої кістки, забрали галеру і все, що на ній було, а самих у в’язницю вкинули.
Отакої!.. — здивувався досі мовчазний Самій- ло.— Це ж чого?
А того, що злякалися. Є і в них галери, є й невільники. Отож боялися, щоб ми їх не збаламутили,— коли б, мовляв, і тим волі не закортіло...