Тримали нас у в’язниці місяців зо два, а тоді випустили: ідіть куди хочете, аби з очей.
Я ще недужий був: спину й руку опік, рани ятрилися.
То куди ж ви пішли звідти?
Як це — куди? На Русь — додому! Більше року йшли. Скільки держав проходили! Були в Римі, і в цісарській землі[4], і в угорській, і в польській, і в литовській...
Папа римський до себе закликав: казав, щоб приймали сакрамент[5] та йшли до нього служити. Але ми не схотіли.
І угорський король нас кликав, і цісар. Не згодилися ми й до них, не стоптали свій звичай під ноги.
Хліба дорогою просили, щоб не пропасти з голоду.
Ну, а земляки ж як стріли? — тихо спитав Са- мійло.
Та земляки — добре, — неохоче відказав весляр.— Тільки ж прочув про нас государ Михайло Федорович, звелів прийти до нього.
Розпитав геть усе, а тоді покликав думного дяка: пиши, дяче, указ! Усіх на рік до монастиря.
А то чого?!
Гріхи одмолювати. В турецькій неволі, мовляв, були, з чужинцями кумалися, десь-то й набралися гріха.
Вшанував государ!
Ще по п’ять алтинів [6] звелів дати з казни. Ви, каже, без викупу визволялися з неволі. Коли б викупом — можна б і по десять...
Стривай, чоловіче! — згадав Мусій.— Як же ж ти знов сюди — з неволі та в неволю?
А я до козаків на Дон утік спересердя. Вони саме в похід лагодились на турків. Таке моє щастя — вдруге схопили! Та вже ж — раз не пропав і другий не пропаду!
Це хто не пропаде? — спитав раптом хтось із темряви.— Ти, москалю?
Ілляш-потурнак! Нечутно підійшов, підкрався, мов кіт. Навіть поночі видно — п’яний!
Стоїть, хитається.
У нас, голубе, пропадеш! — запевнив він.— Ні за цапову душу. І не такі пропадали!
Ішов би ти до себе, Ілляше! — стримано озвався Самійло.— Чого в’язнеш до чоловіка? Ніч — спати треба...
А я, може, не хочу спати! Я, може, побалакати хочу! — закомизився Ілляш.— Чуєш, Самійле,— раптом спохопився він,— ходім до мене. По чарці вип’ємо, погомонимо: про Січ, про землю.
Не тобі про землю нашу говорити, запроданцю! — хотів був обірвати Самійло і змовчав. Хотів огризнутися, що, мовляв, не піде,— не зробив і цього.
Як же я піду з тобою,— спитав,— коли я прикутий до лави?
Зараз, зараз, відімкну кайдани! — заквапився Ілляш.
І забряжчав трьома здоровезними в’язками, перебираючи ключі неслухняними пальцями.
У закутку, де жив потурнак, горіла на столі воскова свічка, стояла зелена чотиригранна пляшка міцної горілки, кухоль.
Який же ж ти сухоребрий став, братчику, мов шкапа,— зауважив Ілляш, оглядаючи високу, кістляву постать старого гетьмана, що мало не сягав головою стелі.— І одіж на тобі зотліла. Диви — а пояс цілий. Як це ніхто не побачив досі?
І простяг руку, хотів помацати кутого міддю пояса з гачками та кишенями, що ледве тримався на худому тілі.
Не займай! — відіпхнув його руку Самійло.— Ти що, про пояс хочеш зі мною балакати? То я піду...
Ні! Ні! — аж злякався Ілляш.— Сідай за стіл, зараз вип’ємо з тобою. Ось тут коржі, баранина, їж!
Погано мені, братчику, ой, погано! — заговорив, присуваючись ближче.— Од своїх одбився, до турків не прибився. І на чужині гірко, й додому, на Україну, нема ходу. Що його робити — не вгадаю.
Це правда, що тобі погано, Ілляпге! — згодився гість. Ковтнув трохи горілки, решту крадькома вилив під стіл.— І на Україну нема ходу — тут уже нічого не вдієш.
Жадібно став їсти в’ялену баранину, сухі коржі, їжа п’янила, розливалася теплом по жилах.
А може б, ти хоч тепер турецький закон прийняв, гетьмане? — сумно спитав Ілляш.— Однаково ж і тобі нема додому вороття. І не думай, і не сподівайся!
Це ти правду кажеш, щиру правду,— притакує Самійло та все ллє та й ллє горілку під стіл.
З’явилася й друга пляшка, й третя: в Ілляша вже геть посоловіли очі, язик ледве повертається в роті.
Пожалій хоч ти мене, братчику! — гірко схлипував він і тягнувся до гостя п’яними губами.— Я ж тут, мов сиротина, ні до кого й прихилитися.
Пожалію, чом не пожалію, — кивав головою гетьман.
І коли потурнак нарешті впав обличчям на стіл і захропів з присвистом, мов ковальський міх, Самійло Кішка поклав п’яного на вузенького тапчана, вкритого ряднинкою, обережно зняв у нього з пояса три в’язки ключів і, дмухнувши на свічку, вийшов у темряву.
І забряжчали ланцюги, заклацали замки на всій галері. Знявся різномовний гомін: невільники відмикали один одному кайдани.
Сторожі не було. Паша звірився на Ілляша, всіх яничарів забрав з собою, їдучи до санджаківни на заручини.
Щезли й матроси: мабуть, втекли на берег погуляти.