Ой, не поспішайте, братці, не скидайте зразу кайдани! — застеріг Іван Мошкін. — Не встигнемо відпливти. Здається мені, он паша їде!
І справді, вдалині зажевріли хисткі червоні вогники — пливли, посуваючись ближче й ближче. То їхав Гусейн-паша із своїми яничарами, які світили йому на дорогу смолоскипами.
Не скидайте кайданів! Причиніть замки! — звелів старий гетьман, і слова його відгукувалися на всіх лавах різними мовами — за довгі роки невільники навчилися розуміти один одного.
Та сидіть мені тихо, наче спите. Як догадаються — все пропало.
І сам рушив уздовж лав обмацувати ланцюги та замки, зацитькувати очманілих від несподіванки бранців.
Ще трохи — зашаруділи по піску копита, під’їхав паша — веселий, під чаркою: певне, таки хильнув на заручинах, зломив закон, що не велить мусульманам пити хмільне. А проте гукнув Ілляша, щоб перевірив, чи все гаразд на галері: хоч і в голові гуло, а про це не забувся. Та потурнака зараз і грім не збудив би: хропів, аж на березі було чутно.
Вилаявшись, паша звелів яничарам обійти всіх невільників, і ті, кленучи невгамовного господаря, порозходилися по двоє, стали нашвидку оглядати кожну п’ятірку веслярів, присвічуючи собі димними смолоскипами.
їх зустріло хропіння, сонні вигуки; невільники протирали очі, одверталися од чадних вогнів, що сліпили їх.
Протер очі й Самійло:
Чого людей колошкаєте, не даєте спати? Усі ми на місці, нікого не вкрали джини
Цить, собако! — замахнувсь на нього злий, як чорт, яничар, якому теж одного лише хотілося —. спати!
Нарешті згасли смолоскипи, змовкли сердиті, гаркаві голоси, залягла тиша.
Тільки часом де-не-де озивалося тихе зітхання, лунав шепіт: чекав хтось, чекав — і не витримав, підвівся, тихцем запитав у сусідів: коли?
Та вже скинули з себе ланцюги ватажки на передній лаві, гукнув Самійло Кішка: «Ану, вставайте, вже час!» І перший кинувся в намет, де спали яничари.
При світлі місяця вхопив кілька шабель і мушкетів, що купою лежали при вході, вибіг — і зразу до них простяглися десятки жадібних рук.
Від тупоту босих ніг, од вигуків попрокидалися яничари, вискочив з намету відразу протверезілий Гу- сейн-паша. Знявся бій на всій галері.
Не один невільник упав у тому бою, не діждавши волі, зросив поміст гарячою кров’ю. Та недовго боронився паша із своїми слугами — усіх перебито.
А хто це тіка від галерників, з криком падає навколішки перед Самійлом: «Рятуй, гетьмане!»? Ілляш- потурнак — хто ж інший!
Люта юрба шаленіє навколо:
Не проси жалю, катюго! Як нас бив — не жалів! На щоглу його! В море!
Ой, чого ж ти мовчиш, Самійле? — задихаючись, блага потурнак. — Я знаю, де хова паша скриню з грішми, де в нього порох і зброя! Усе покажу, все розкажу, тільки порятуй, не дай мене вбити!
Похитав головою старий гетьман.
Нас цим не купиш, перевертню! Але ми тебе не вб’ємо. Відступіться, браття: йому суд буде — на Січі, на Україні.
Підвівся потурнак, оглядаючись, мов зацькований вовк,— ніяк не отямиться від жаху.
Розпускайте мерщій вітрила, сідайте за опачи- ци! — звелів веслярам Самійло Кішка.— Диво, що нас досі ніхто не почув з берега, треба хутчій відпливати.
І сам побіг до щогли, смикнув линву. Але вітрило не розпускалося, ніби щось важке його тримало.
Що за чортовиння! — гетьман розгорнув полотно, зазирнув. Усередині хтось лежав, зібгавшись грудочкою.
Хто такий? Вилазь!
З вітрила вилізла зіщулена маленька постать. Тулу мбаш Алім! І руки схрестив на грудях, і голову звісив — чека, що вб’ють.
Ти чого, дурний? — Самійло поклав руку на щупле хлоп’яче плече.— Хіба ж ти винен що? Не бійся! Попливеш з нами.
Мовчить — не вірить.
Умовляти ще тебе буду! — розсердився гетьман.— Ану, хутчій до линви!
З несміливою надією Алім підняв голову, глянув на козака і, блиснувши зубами, вчепився в линву.
Повіяв свіжий вітер.
Розвиднялося — треба було поспішати.
Половина людей посідала за весла, половині Самійло наказав убратися в турецьку одіж: так пошепки порадив Ілляш, який ходив за ним, мов тінь, не відходив ні на ступінь — боявся веслярів, що хмуро поглядали на нього.
Забриніли напнуті вітрила, одностайно вдарили весла — галера помчала в море.
Стрінеться султанський корабель — не заступить дороги: на помості турецькі матроси, турецький стяг на щоглі.
Ой галеро, біла галеро, не спиняй ходи, неси невільників на ясні зорі, на тихі води, на рідний берег!
Чи багато часу минуло, чи мало — вже мріє вдалині острів Тендра. Випливають навстріч запорізькі чайки — стоять стрільці з мушкетами, ціляться гармаші — побачили чужинців. Зопалу гримнув постріл — ядро з малої гармати вдарило в галеру, вибило дошки. Та вийшов на облавок Самійло Кішка, витяг з пояса зібгану червону корогву, підняв високо над головою тремтячими руками. Он що він ховав двадцять років!