Лопотить хрещата корогва, віє в лице вітер *з Дніпра — зустрічай синів, старий Славуто! Вернулися козаки з неволі!
В СТЕПУ НА МОГИЛІ
Летить з-над Чорного моря солоний вітер, гуля татарськими степами, козацькими шляхами, хилить високу траву, що не встигла пожовкнути від сонця. Лисніє шовком трава, біжить хвилями: не зразу й продерешся в її плутаній гущавині,— по груди людині сягає. Важко примітити в цій гущавині стежку, знайти втоптаний кінськими копитами шлях, — тільки той, хто змалечку звик мандрувати в степу, може його вгадати.
А що ж то за подорожній іде в полудневу спеку, намацує стежку в траві довгим києм? За поясом пістоль, за плечима — бандура. Звисають на груди білі, як молоко, вуса, замість лівого ока — червона западина: старий кобзар-запорожець прямує кудись у дорогу. Не сам він: слідом шкутильгає гнідий кінь, хита головою — теж старий, аж сивий. Втома зморила обох: ні- ні та й стане кінь, зітхне важко, як людина, або кобзар зупиниться, зіпреться руками на кий — передихнути.
Зійти б десь у ярок, посидіти в холодку, напитися води з джерела, та не видно близько яру. Тільки степова могила бовваніє попереду. Отам, у затінку, можна й перепочити.
Чуєш, Гнідашу, вже недалечкої Кульгай, кульгай, не зупиняйся!
Зітхає кінь: недалечко, то й недалечко! І кобзар зітхає, поплескує спітнілу золотисту шию — все б гаразд, та покалічився гнідий, не може на ногу ступити — довелося злізти з сідла. Що не кажи, а й сам він, старий, теж підупав на силі — не йдуть бісові ноги, наче їх відібрало! І в голові джмелі гудуть, хоч горілки не пив і не нюхав.
Ану, Гнідашу, ще трохи! — чи то коня, чи самого себе заохочує старий.
Та вже простяглася назустріч коротка полуднева тінь — ось і могила! Оддалік — невеличкий ярок: може ж, у ньому й вода є? Допіру над степом прошуміла злива.
Гнідаш витяг морду, зафоркав — є вода! Запитливо глянув на господаря. І помалу пошкутильгав до ярка, став спускатися схилом.
А старий випив трохи води З баклаги й ліг на землі, їсти нема чого, у торбі ні скоринки. До цього не звикать: траплялося старому й по тижню голодувати, блукаючи степом. Та млость лягла на груди, стисла серце, не дає зітхнути.
Ой кобзарю, кобзарю, чи не відспівав ти своє? Чи не відтоптав рясту? Бо скидається на те, що час тобі лагодитися в далеку дорогу...
Від цієї думки дужче застукотіло серце, кров швидше потекла по холонучих жилах. Ану, відступися, костомахо! Дай ще глянути з високої могили на степ, заспівати, як стане сили!
Без цього й зо світу не піде кобзар: не таку має вдачу!
І, зціпивши зуби, хитаючись на ослаблих ногах, звівся старий. Закинув бандуру за плече й поліз-по- брався схилом угору...
Ой же й висока могила — і коли воно таку насипано?! Аж чудно згадати, що колись, замолоду, міг разів зо три збігти на вершину й шугнути на втіху братчикам-козакам униз, не зводячи подиху. А раз було — не втримався на ногах і покотився з могили шкереберть. Отут його й прозвано Загребою, бо скотився, мовляв, додолу коржем, а їх на Січі звуть «загребами», через те що печуть, загрібаючи в гарячий попіл.
Чи від спогадів, чи від того, що, хапаючись за траву, добрався-таки до верШйни, трохи полегшало.
Сів, притулився до незграбно витесаної баби, що, мабуть, років з тисячу стояла на вершині, посміхаючись кам’яним ротом, і в обличчя, в груди хвилею вдарив гарячий, духмяний вітер.
До самого обрію зеленів степ, де-не-де прошитий темними пасмугами балок та ярів, поцяткований білими й жовтими озерцями квітучого катрану та буркун- зілля, від яких аж сюди, на могилу, віяло медом.
Помалу відступили чорні думки. Кобзар скинув з плеча бандуру й стиха заспівав, перебираючи струни негнучкими пальцями:
Ой їхали козаченьки з України,
Попутали коників у долині.
Гей, самі посідали на могилі,
Викресали вогнику, закурили.
Як же там далі? Либонь, так:
Гей викресали вогнику, закурили,—
Розпустили пожар по долині,
Попалили діточки солов’їні.
Котрії старшії — полетіли.
Котрії меншії — погоріли.
Прилетіла матінка солов’їна:
Бідна ж моя головонька, нещаслива!
А ти, той... ти співати вмієш?
Та наче співаю трохи...
Ану, ходім!
І подибав, крекчучи, на околицю Січі — гасан-ба- зар,— там у мазанці біля корчми жив його побратим — старий кобзар Данило.