— А що? Хіба ж не правда, хіба ж не панська дитина?
— Прекрасна дитина, — відповів я й подав дитині ще одного цукерка.
Господар був помітно задоволений моїми гостинцями; він підійшов до бабусі й сказав: — Скажи моїй старій, чи не знайде вона там чогось нам підвечеряти, та може, коли не буде лиха, то й теє... по чарці... догадуєтесь, Микитівно?
— Ми, добродію, люди прості, — сказав він, звертаючись до мене — у нас нема нічого такого солодкого, ні того чаю, ниже того цукру, а так собі, по-простому.
Бабуся вийшла з хати, а він, з дитиною на руках, підійшов до мене й промовив:
— От тепер подивіться на його, добродію! Правда, — хороше? Сказано — княжа.
— Та як же це опинилась у вас княжа дитина? Розкажіть мені, Бога ради, — спитав я, дивуючись.
— Нехай вам, добродію, Микитівна розкаже, бо тут, не вам кажучи, була суща кумедія; ви бачили отам, за Трубайлом, погоріле село?
— Бачив, — одповів я.
— Так добре, що бачили. Оте саме село належало колись матері цього дитяти, та й вигоріло, а вона, його мати... та я не розкажу вам, як воно там вигоріло, мене тоді й дома не було, то я й не бачив; нехай Микитівна сама розкаже: вона бачила, то й знає, як воно діялось.
Тимчасом стара ввійшла до хати й поверх килима накрила стіл чистою білою скатертиною, дістала з полиці восьмикутню розмальовану пляшку з горілкою та чарку й поставила на стіл; потім на деревяній тарілці, теж розмальованій, принесла накраяного шматочками чабака й паляницю. І все це вона зробила тихо, повагом — так, що, дивлячись на неї, можна було напевне сказати, що вона виросла й постарілася не в селянській хаті. Після того взяла вона на руки дитину й відійшла набік, а господар сказав до неї:
— Микитівно, як покладеш дитину спати, то зайди до нас, нам треба буде розпитати в тебе дещо. Та скажи там моїй старій, нехай нам вечерю готує, та не галушки, або куліш, — бачите, що в нас чужі люди.
Старенька вийшла з хати, а він услід їй додав:
— Зайдіть же до нас, Микитівно, як упораєтесь.
— Добре, зайду, — одповіла вона з сіней.
Випивши по одній, а потім і по другій, господар мій став більш балакучий; він так розговорився, що, сам того не помічаючи, оповів мені цілу свою біоґрафію; оповів мені між іншим, як він, ще бувши парубком, був у погонцях під французом і вернувся з Німеччини голий-голісенький, з одним батогом у руках, і як потім пішов до пана в найми та як далі працею й розумом збагатів і з бездомного сироти-наймита став першим господарем у селі. Одне слово, за годину часу я, не розпитуючись, довідався про всю його найінтимнішу історію. Але що мені найбільше в ньому сподобалось, це те, що він, оповідаючи свою звичайну історію, закидав якось мимохідь і про свої геройські подвиги без усякої гадки про те, що в них є щось надзвичайне.
А тимчасом старенька принесла нам вечерю й сама з нами повечеряла. Після вечері господар, помолившись Богу, звернувся до старої і сказав:
— Тепер, Микитівно, розкажіть нам про свою княгиню, як воно там у вас діялось; насамперед — додав він — наточіть нам у кухоль сливянки; воно, знаєте, веселіше буде слухати.
За пять хвилин старенька вернулася до хати з чималим шкляним глечиком у руках; поставивши його на стіл, сама вона сіла на лаву і, трохи помовчавши, промовила, зідхнувши:
— Про це безталання, Степановичу, про цю тяжку гірку долю я готова щодня, щогодини оповідати всьому світові, щоб цілий світ знав про ті сльози гіркі та криваві та щоб карався ними. — І старенька тихо заплакала.
Ми випили по чарці сливянки, а старенька, втерши сльози, почала так:
— На вмію сказати, скільки тому минуло літ, але це сталося давно, ще до француза; я була тоді ще отакою стригою, коли покійний Демян Федорович, царство їм небесне, прийшли з-під француза. Вони служили в якихсь козаках, а в яких саме, не вмію вам сказати; знаю тілько, що в козаках, і більше нічого. Тата свого, Федора Павловича, царство йому небесне, вони не застали живого. Оглядівшись дома біля господарства, поладили, що треба було поладити, а що не треба, то й так зоставили; тоді ж вони поставили й два вітряки, — оті, що на горі стоять, — вони тілько й заціліли з усього добра. Поставили вітряки та й задумали свататись; висватали вони аж за Остром у якогось Солонини Катерину Лукіянівну. Ото ж навесні засватались, а після першої Пречистої й повінчалися. І півроку не був нареченим, голубчик мій! Після весілля й мене взяли до двору, в покої. Довго я плакала й нудилась за своїми, а потім і звикла, як більша підросла. На другий чи на третій рік — здається, на третій — дав їм Бог дитину; назвали її Катериною, а мене приставили до неї за няньку. З тої пори й до того лютого часу не розлучалась я з моєю безталанницею ані на одну годину, — у мене на очах виросла й заміж пішла, і...