— Та годі вам плакати, Микитівно! — промовив господар із співчуттям — на все те воля Божа, сльозами тілько Бога гнівите...
Старенька, трохи помовчавши, вела мову далі:
— А який господар! Який пан добрий! Душа яка праведна була! І все в нівець пішло. Ото, було, небіжчик Катеринич приїде до нас із Києва та тілько дивується; а вже, можна сказати, Катеринич дурно нікого не похвалить! Та, правду кажучи, було чому й подивуватися. Село — всього на все сорок хат, а подивилися б ви, чого в цьому селі не було! І стави, і млини, і пасіки, і винниця, і бровар, і худоби різної; а в коморах — і, Господи!... хіба що пташиного молока бракувало, а то все було. А на селі — то любо й вулицею пройти. Хати чисті, білі; здавалося, що на нашому хуторі вічна великодня субота, — люди ходять собі вулицею або сидять по-під хатами взуті, вдягнені, діти бігають по вулиці в біленьких сорочечках, мов янголятка Божії. Гай-гай! І де це воно поділося? Щоправда, і Катерина Лукіянівна була хазяйка, та все ж не те, що він сам. Ото, було, що Божої неділі чи на свято яке запросять небіжчика отця Купріяна на "Отче наш" та й виставлять дванадцять карафок, і все з різними настоянками, а отець Купріян, царство їм небесне, після "Отченаша" випють, бувало, з кожної карафки по чарці; та як дійдуть уже до останньої, то й скажуть: "Оце так добра горілка! Оцю й питимемо." А правду кажучи, всі горілки були однаково добрі, та він, небіжчик, такий уже чудний був, любив часом, царство йому небесне, й пожартувати.
— Чудний, чудний таки був небіжчик, — притакнув господар, наливаючи в чарку сливянки, — а щоб, сказати, пяного, так я його ніколи не бачив: Бог його знає, чи то вже натуру таку добру Бог дає людині, чи чоловік уже сам приспособиться, — не знаю. А що, Микитівно, якби й ви з нами чарочку сливянки випили? воно може б і полегшало!
Старенька відмовилась од сливянки і, трохи помовчавши, оповідала далі:
— Катерині Демянівні пішов уже другий годочок; як вона вперше сама на ноги стала, я привела її за рученьку до вітальні, де вони зранку чай пили. Господи! Що то за радощі були, і сказати не можна! Катерина Лукіянівна взяла її на руки і, поцілувавши, так і сказала, що ні за кого в світі не віддасть її заміж, як тілько за князя чи ґенерала якого... Ох-ох! Так воно й сталося на наше безголовя. А які люди сваталися! Так ні, — дай їй князя або ґенерала... От тобі й князь!...
— Егеж, таки нема що казати, хороший! — перебив господар — дався він їй, сердешній, у знаки.
— Почало воно рости, почали її вчити спершу грамоти, а потім — і, Господи, чого тілько вони її не вчили! Аж шкода було дивитися на сердешну дитину: і шити, і гаптувати, і прясти, і нитки сукати; а раз якось сам таки послав її, сердешну, навіть корови доїти. Було, часом пані накинеться на нього: "Що ти, каже, робиш з бідною дитиною? Хіба ми її для мужика способимо?" - "А може й за мужиком доведеться жити, майбутнє хто знає?" — скаже, було, він та й замовкне. А вона йому: "Ти б краще для неї фортепіяни купив у Києві." Купили й фортепіяни на контрактах; привезли з фортепіянами й учителя: не вмію сказати, чи то поляк був, чи німець, — не знаю, тілько по-нашому зовсім не знав говорити. Було, як вимовить слово, так слухаєш і тілько регочешся. От він її за рік чи два навчив грати на тих фортепіянах: та вже, було, як заграє моя лебідонька, так тілько сидиш, слухаєш, слухаєш та й заплачеш, а вона возьме та й перемінить пісню, та як утне "Горлиці" або "Метелиці"! Грішила я, грішная, — не втерплю, було, та як возьмуся в боки, та й піду, та як піду! Сама підлога під ногами вгинається, а вона грає, було, та регочеться. Раз якось і застала нас пані та як гукне на нас: "Ти - каже — що робиш? Хіба цього тебе вчили грати? Тілько струмент псуєш своїми мужицькими піснями! А ти, циндре! не знаєш, де корови доять, — так знатимеш." Я звісно, перелякалась, стала собі в куточку та й стою, наче мене й у хаті немає.
— А ви, Микитівно, ніде правди сховать; були таки колись добре дзиндзюристі, — сказав господар, наливаючи чарку сливянки.