— Добре, — сказав я. — Так ти кажеш, що все дістанеш, чого тілько забажаю?
— Дістану все, — відповів він, не запинаючись.
Яку ж би йому завдати задачу, так щось у стилі пана Твардовського? — подумав я собі і, подумавши, сказав:
— Ти знаєш анґлійський портер під назвою "Браунстут, Берклєй, Перкенс і компанія"?
— 3наю, — відповів жидок.
— Добудь мені одну пляшку, — сказав я задоволений з себе.
— 3араз, — сказав жидок і зник за дверима.
— Ну, — подумав я — хай пошукає. Тепер цього вражого продукту й у самій столиці не дістанеш, не те що в Білій Церкві.
Не встиг я так подумати, як зявився мій жидок з пляшкою справжнього Браунстуту. Подивився я на етикетку на пляшці і тілько плечима здвигнув, але й знаку не подав, що це мене дуже здивувало. Жидок поставив пляшку на стіл і, наче нічого не сталось, — став знову в куток і тілько обтирає собі піт з обличчя полою засмальцьованого пальта. Ну, й чудотворці ж оці кляті фактори!
— Скажи мені правду, — звернувся я до фактора — яким чином опинився анґлійський портер у вашій Білій Церкві?
— Через наше місто — відповів жидок — возять із Севастополя полонених аглицьких лордів, ото ми й держимо про них портер.
— Добре, — сказав я. 3начить,
...ларчикъ просто открывался.
— Чи не скажете ще чогось дістати вам на ніч? — спитав фактор.
— Зажди, братіку, подумаю, — сказав я та й став думати, який би йому ще гачок загнути, та такий, що клятий жид і зубами не розігнув би, а подумавши добре, ось яку загнув я йому заковику, справді в стилі Твардовського:
— Ось що, мій любий чудотворче, — сказав я, звертаючись до мізерного Меркурія, — коли ти вже дістав мені портеру, то... постривай, — чи є в вас у місті книгарня?
— Книгарні в місті немає, — відповів він.
— Добре, так добудь же мені нову, ще не розрізану книгу, і тоді я повірю, що ти все можеш роздобути.
— Зараз, — сказав спокійно рудий Меркурій, повернувся і вийшов.
II
— Ей, господарю, а що там із чаєм? — сказав я голосніше, ніж звичайно, обертаючись до відчинених дверей.
— Зараз, — одгукнувся з третьої кімнати жидівський жіночий голос.
— А щоб вам свого Месії ждати й не діждатися так, як я не діждусь вашого чаю! — сказав я собі й не встиг промовити цієї гнівної фрази, як у дверях показалася кучерява, чорноволоса гарнесенька жидівочка, але така брудна, що дивитись не можна було.
— А де ж чай? — спитав я в задрипаної Геби.
— У нас чаю нема, а може зволите...
— Як нема? а де ж хазяїн? — перебив я задрипану Гебу.
— Хазяїн пішли спати, — відповіла вона боязко.
— Якщо нема чаю, так що ж у вас є? — спитав я з досадою.
— Фарширована щука і...
— І більш нічого, — перебив я її.
А мене в свою чергу перебив фактор, увійшовши до кімнати з двома новенькими книгами в руках. Я здивувався, але зараз таки схаменувся і звелів дати мені щуку, а потім уже звернувся до фактора й байдужісінько взяв у нього книги. Дивлюся, книги справді нові, нерозрізані. Я хоч і звик, як людина добре вихована, затаювати свої внутрішні почування, але тут не втерпів, ахнув і назвав жидка справжнім слугою пана Твардовського. Жидок усміхнувся, а я на обгортці прочитав: "Морской Сборникъ 1855 года. N 1". Я ще раз здивувався і, звернувшись до фактора, спитав його:
— Скажи мені ради самого Мойсея, якою силою ти твориш такі чудеса, і розкажи, як і від кого дістав ти ці книги.
— О!... Книжки ці дорого коштують, коли розказати вам їхню історію, — сказав жидок і провів по голові пальцями, наче поправляючи ярмулку.
— Послужи ж мені останню службу, — сказав я ласкаво своєму рудому Меркурієві — розкажи ти мені історію цих дорогих книжок.
Жидок замявся й почухав за вухом. Я пообіцяв йому злотого на пиво; це його підбадьорило, він чемно попрохав у мене дозволу сісти і, почухавши ще раз за вухом, розказав мені таку драму, що, якби не його жидівська декламація, то я неодмінно заплакав би. Зміст драми дуже простий і такий звичайний, що мимохіть робиться сумно. Подія була така.
Із Севастополя до смоленської ґубернії їхав якийсь офіцер флоти, Бог його знає, ранений чи просто слабий, з двома малими дітьми та з жінкою. Діло було зимою або наприкінці зими; дорога так його, бідолаху, змучила, що він примушений був спинитись у Білій Церкві на кілька день одпочити. Хвороба погіршала й поклала його до ліжка. Що їм було робити? Сидіти в жидівській брудній хаті й дожидатись якогось кінця. Почалася весняна сльота; все подорожчало. Своїх грошей не було, витрачались "прогони", нарешті й "прогони" витрачено, а хворий не вставав. Якийсь подорожній лікар одвідав його та тілько похитав головою та й годі. Рецепти не було пощо писати, бо яка ж у містечку аптека? Другого дня після візити лікаря хворий помер, покинувши свою вдову й дітей, як кажуть, без копійки. Що було їй, сердешній, робити при такій лихій годині? Вона написала листа до родичів чоловіка до смоленської ґубернії і, дожидаючи відповіді, почала спродувати за безцінь ґардеробу чоловіка та інше вбоге майно, щоб задовольнити найнеобхідніші потреби. Послужливий за гроші жидок, коли довідається, що у вас готових грошей немає, та не видко, що й будуть, то не дасть вам і води напитись, а за хліб і казати нема що. Сердешна вдова спродувала все, навіть необхідне, якщо воно чогось було варте в очах покупця-жида. Книги, що їх мені приніс всезнайко фактор, взяв він у неї, і, мабуть, за безцінь; в господарстві вдови вони були тілько зайвим тягарем, та й небіжчик, як видко, не дуже то високо цінив дрюковану мудрість: книжки були нерозрізані. Та то байдуже, як воно там було, але я був глибоко здивований і втішений таким безприкладним явищем.