— Божевілля тут ні при чому, — втомлено відповів Абдулла. — Я просто вирішив розширити свою торгівлю і зайнятися новим напрямком.
Однак принесене Джамалом м’ясо він усе-таки з’їв.
Врешті-решт Абдулла зміг поскладати всі сто вісімдесят дев’ять малюнків на килим. Сам він влігся поміж ними.
— Послухай-но, що я тобі оце скажу, — звернувся він до килима. — Якщо завдяки якомусь щасливому випадку я вимовлю вві сні чарівне слово, негайно віднеси мене в нічний сад Квітки-в-Ночі.
Це було, мабуть, єдине, що він міг зробити. Заснути йому вдалося не відразу.
Прокинувся він від ніжного аромату нічних квітів, та ще від того, що чиясь рука обережно торкнулася його плеча. Над ним схилилася Квітка-в-Ночі. Абдулла побачив, що вона ще гарніша, аніж йому запам’яталося.
— Ти й справді приніс картини! — захоплено вигукнула Квітка-в-Ночі. — Який ти люб’язний!
«Вдалося!» — переможно подумав Абдулла.
— Так, — сказав він. — У мене тут сто вісімдесят дев’ять різних чоловіків. Думаю, це допоможе тобі скласти бодай загальне уявлення про них.
Він допоміг дівчині зняти з кущів трохи золотих ліхтариків і розставити їх півколом на траві перед пагорком. Тоді Абдулла показав Квітці-в-Ночі всі портрети, спочатку підносячи кожен до ліхтарика, а потім опираючи на схил пагорка. Він став почувати себе вуличним художником.
Квітка-в-Ночі уважно вивчала зображення кожно-го з чоловіків — усі портрети, які їй приніс Абдулла, — вивчала абсолютно безпристрасно і дуже зосереджено. Потім вона взяла ліхтарик і заново передивилася всі малюнки, зроблені художником із Базару. Абдуллі було дуже приємно. Художник виявився справжнім майстром. Він намалював якраз такі портрети, як і замовляв Абдулла: від величного героя, явно скопійованого з якоїсь статуї, до горбаня, котрий чистив на Базарі черевики. Серед малюнків трапився навіть автопортрет художника.
— Так, я вже бачу, — сказала нарешті Квітка-в-Ночі. — Чоловіки дійсно дуже різні, як ти і казав. Зовнішність мого батька зовсім не типова — і твоя, безумовно, теж.
— То ти визнаєш, що я не жінка? — поцікавився Абдулла.
— Змушена з цим погодитися, — відповіла вона. — Вибач за помилку, — і вона пронесла ліхтарик уздовж пагорка, щоби вже втретє передивитися декотрі із портретів.
Абдулла дещо занепокоєно відзначив, що вона виділила портрети найвродливіших чоловіків. Він дивився, як вона напружено вглядається в них, злегка наморщивши чоло, як на ці її зморщечки падає неслухняний темний локон… Абдулла запитав себе, що ж за кашу він заварив.
Квітка-в-Ночі зібрала всі малюнки й акуратно поскладала їх на купочку біля пагорка.
— Так я і думала, — повідомила вона. — Ти подобаєшся мені більше, ніж будь-який з цих портретів. Одні чоловіки здаються мені занадто самозакоханими, а інші — егоїстичними й жорстокими. А ти добрий і скромний. Я маю намір попросити батька видати мене за тебе, а не за очінстанського принца. Ти не проти?
Сад так і закрутився навколо Абдулли вихором золота, срібла й темнавої зелені.
— Я… По-моєму, з цього нічого не вийде, — нарешті промимрив він.
— Чому? — запитала Квітка-в-Ночі. — Хіба ти вже одружений?
— Ні, ні! — злякався Абдулла. — Річ не в цьому. За законом чоловікові можна мати стільки дружин, скільки він може утримати, але…
На чоло Квітки-в-Ночі знову набігли зморщечки.
— А скільки чоловіків можна мати жінці? — поцікавилася вона.
— Лише одного! — ошелешено відповів Абдулла.
— Разюча несправедливість, — зауважила, трохи подумавши, Квітка-в-Ночі. Вона сіла на траві й замислилася. — Як ти думаєш, в очінстанського принца вже є інші дружини?
Абдулла дивився, як зморщечки в неї на чолі стають дедалі глибшими, як тоненькі пальчики її правої руки роздратовано перебирають травинки. Тепер він знав, яку кашу заварив. Квітка-в-Ночі виявила, що її батько навмисно приховував від неї деякі важливі речі.
— Якщо він принц, — дещо схвильовано сказав Абдулла, — то, я думаю, цілком може бути, що в нього багато дружин. Авжеж.
— Значить, він скнара, — вирішила Квітка-в-Ночі. — Ти зняв камінь із мого серця. А чому ти вирішив, що нам з тобою не вдасться одружитися? Адже вчора ти сказав мені, що і сам ти — також принц.
Абдулла відчув, як щоки в нього запалали, і прокляв себе за те, що вибовкав свої найзаповітніші мрії. І хоча він раз у раз повторював собі, що, говорячи про це, мав усі підстави думати, що все це сон, легше йому від того не стало.