— Це правда. Але ж я розповів тобі також і про те, що загубився, що живу далеко від мого королівства, — відповів він. — Як ти могла здогадатися, мені доводиться вести життя простолюдина. Я продаю килими на Базарі в місті Занзібі. А твій батько — явно дуже багатий чоловік. Навряд чи він вирішить, що я гідна пара для тебе.
Пальчики Квітки-в-Ночі обурено забарабанили по землі.
— Ти говориш так, начебто це мій батько збирається з тобою одружитися! — розгнівалася вона. — У чому річ? Я тебе люблю. А ти мене любиш?
Із цими словами вона глянула Абдуллі в очі. Він у відповідь також подивився їй в очі — у бездонно глибоку вічність її величезних чорних очей. І почув свій же власний голос: «Так». Квітка-в-Ночі усміхнулася. Абдулла усміхнувся. Минуло ще кілька вічностей.
— Коли ти вирішиш іти звідси, я піду з тобою, — сказала Квітка-в-Ночі. — Оскільки те, що ти говориш про бажання і наміри мого батька, швидше за все, правда, нам треба спочатку одружитися — і тільки після того повідомити про це моєму батькові. Тоді він уже нічого не зможе сказати.
Абдулла, який мав дещо інший досвід спілкування з багатіями, на жаль, не здатний був розділити таку її впевненість.
— Може виявитися, що все це зовсім не просто, — заперечив він. — Взагалі, тепер мені здається, що єдино правильне для нас рішення — взагалі покинути Занзіб. Це буде неважко, оскільки сталося так, що я володію килимом-самольотом — ондечки він, на пагорку. Я прилетів сюди саме на ньому. На жаль, щоби він полетів, треба сказати чарівне слово, яке я, очевидно, вимовляю лише уві сні.
Квітка-в-Ночі взяла ліхтарик і високо підняла його, щоби уважно роздивитися килим. Абдулла дивився на її постать, захоплюючись грацією, з якою вона схилилася над килимом.
— Видно, він дуже старий, — сказала вона. — Я читала про такі килими. Чарівне слово, ймовірно, — якесь дуже звичайне, тільки треба вимовляти його у старовинній манері. З моїх книг випливає, що такі килими у разі небезпеки приводяться в дію надзвичайно швидко, отже потрібне чарівне слово навряд чи якесь особливе. Чому б тобі не розказати мені докладно все, що ти про нього знаєш? Разом ми, можливо, зуміємо що-небудь придумати.
Із цих слів Абдулла зробив висновок, що Квітка-
в-Ночі (якщо не брати до уваги очевидної прогалини в її знаннях) і розумна, і пречудово освічена. Він відчув, що захоплюється нею ще більше, ніж до того. Абдулла розповів їй усе, що знав про килим, у тому числі й про переполох у крамничці Джамала, через що він не розчув чарівне слово.
Квітка-в-Ночі слухала його і кивала голівкою.
— Отже, — сказала вона, — не варто дошуковуватися причин, які спонукають продати килим-самоліт таким чином, щоби покупець не зміг ним користуватися. Це настільки дивно, що, як мені здається, нам краще обміркувати це насамкінець. А спочатку подумаємо про те, що цей килим робить. Ти говориш, він спустився, коли ти йому звелів. А от чи незнайомець у цю мить щось говорив?
Розум у неї був гострий і логічний. Абдулла подумав, що воістину натрапив на перлину серед жінок.
— Я абсолютно впевнений, що він нічого не говорив, — відповів він.
— Тоді, — зауважила Квітка-в-Ночі, — чарівне слово потрібне тільки для того, щоби змусити килим піднятися в повітря. У такому разі, як мені здається, є тільки дві можливості. Перша — килим робитиме те, що ти звелиш, доки де-небудь не торкнеться землі. А друга — він буде коритися твоїм наказам, доки не опиниться в тому ж таки місці, звідки і почалася його дорога…
— Це легко перевірити! — сказав Абдулла. Від її логіки йому аж голова пішла обертом. — Думаю, правильна друга можливість.
Він вистрибнув на килим і вигукнув:
— Піднімайся і лети назад у мій намет!
— Ні, ні! Не треба! Стривай! — закричала Квітка-
в-Ночі.
Та було пізно. Килим злетів у повітря й помчав так швидко і несподівано, що Абдулла спершу перекинувся на спину, аж йому перехопило дих, а потім виявив, що наполовину звисає з обтріпаного краю килима, судячи з усього, на жахливій висоті. Не встиг він відсапатися, як знову задихнувся: цього разу від швидкого польоту. Абдуллі залишалося тільки відчайдушно вчепитися за китиці на краю килима. Та не встиг він підповзти ближче до середини килима (не те що навіть заговорити), як килим рвонув униз, залишивши подих, який щойно повернувся до Абдулли, високо в небі, увірвався в намет, розсунувши заслони і мало не скинувши ними Абдуллу, і приземлився м’яко — і якось дуже вже остаточно — на підлогу.
Абдулла лежав долілиць, віддихуючись, і в голові в нього мерехтіли уривки невиразних спогадів про башточки палацу на тлі зоряного неба, які були промайнули повз нього. Усе сталося так швидко, що спочатку Абдулла здатен був думати лише про те, яким несподівано коротким виявився шлях від його намету до нічного саду. Коли ж Абдулла нарешті зміг перевести дихання, йому захотілося надавати собі стусанів. Яких же дурниць він наробив! Треба було принаймні почекати, поки Квітка-в-Ночі теж ступить ногою на килим. Але тепер логіка Квітки-в-Ночі підказувала йому, що в нього є лише один спосіб повернутися до дівчини — знову заснути, сподіваючись, що вві сні йому ще раз вдасться вимовити чарівне слово. Оскільки Абдуллі вдалося проробити це вже аж двічі, він не сумнівався в тому, що й тепер йому пощастить. Крім того, він був упевнений, що Квітка-в-Ночі все чудово зрозуміє, а відтак дочекається його в саду. Вона ж бо просто втілення мудрості — перлина серед жінок. Вона чекатиме на нього приблизно через годину.