Досі Абдулла був не в змозі відірвати погляд від масивних, мов кам’яні брили, постатей двох племінниць. Тільки тепер він відвів очі — і зустрівся з цинічним поглядом базарного судді, який вийшов з-поза ширми з книгою реєстрації шлюбів у руках. Абдулла замислився, скільки ж йому за це заплатили. Тим не менше, він поштиво поклонився судді і сказав:
— Боюся, що це неможливо.
— Ах, я так і знала, що він виявиться недобрим і норовливим! — вигукнула Фатіма. — Абдулло, ти тільки подумай, яка це ганьба, яке розчарування для бідних дівчат, якщо ти їх відкинеш! Адже вони приїхали сюди, щоби вийти за тебе заміж. Ти тільки поглянь, як старанно вони причепурилися! Ну як ти можеш, племіннику!?
— А крім того, я позачиняв усі двері, — нагадав Хакім. — Не думай, що тобі вдасться звідси вислизнути.
— Мені не хотілося б ображати почуття цих двох таких показних юних наречених… — почав Абдулла.
Проте обидві наречені вже й так були ображені. Обидві голосно зойкнули. Обидві сховали закутані вуалями обличчя в долоні й тяжко заридали.
— Це жахливо! — схлипувала рожева.
— А я казала, що їм спочатку треба було запитати в нього самого! — квилила жовта.
Абдулла виявив, що вигляд розплаканих жінок — особливо таких величезних, які від ридання тряслися всіма тілесами, — змушує його почуватися бовдуром і негідником. Йому стало соромно. Дівчата ж бо насправді ні в чому не винні. Ассіф, Фатіма й Хакім використали їх так само, як і Абдуллу. Але він здавався собі бовдуром і негідником навіть не через це, а головним чином тому, що йому хотілося змусити дівчат припинити цю виставу, замовкнути і перестати трясти тілесами. В усьому іншому Абдуллі було байдуже до їхніх почуттів. Він знав, що якби порівняти їх із Квіткою-в-Ночі, вони викликали б у нього невимовну огиду. Сама думка про одруження з ними ставала йому поперек горла. Його майже нудило. Але оскільки наречені безперервно пхинькали, шморгали носом та йойкали перед ним, він раптом упіймав себе на думці, що, зрештою, три дружини — це не так уже й багато. Племінниці могли б скласти Квітці-в-Ночі компанію, коли вони опиняться далеко від дому та від Занзіба. Йому тільки треба буде все їм пояснити, посадити на килим-самоліт і…
Ці думки повернули Абдуллу до дійсності. З грюкотом. З грюкотом, з яким падає на землю килим-самоліт, навантажений двома настільки товстими жінками, — звичайно, якщо припустити, що йому спершу все-таки вдасться з таким вантажем відірватися від землі. Бо, що тут казати, племінниці були просто неймовірно товсті. А щодо думки, начебто вони могли скласти компанію Квітці-в-Ночі, — яка нісенітниця! Вона освічена, розумна і добра, до того ж гарна (і струнка). А ці дві племінниці щойно довели йому, що в них одна мозкова клітина на двох. Вони просто прагнуть вийти заміж, а всі ці ридання — лише засіб змусити його погодитися на це. А крім того, вони хихотіли. Він жодного разу не чув, щоби Квітка-в-Ночі хихотіла.
І тут Абдулла майже вражено виявив, що по-справжньому кохає Квітку-в-Ночі — не менш палко і пристрасно, ніж він колись сам себе переконував, а може і більше, адже тепер він нараз зрозумів, наскільки її пова-жає. Він збагнув, що помре без неї. А якби він погодився оженитися на цих товстих племінницях, йому довелося би жити без неї. Тому що вона назвала б його скнарою, як очінстанського принца.
— Мені надзвичайно прикро, — голосно сказав він, насилу перекрикуючи оглушливі схлипи наречених. — Ви й справді мусили би спершу переговорити зі мною, о родичі першої дружини мого батька, а також о найшанованіший та щонайчеснотніший суддя. Тоді ми б уникнули цього непорозуміння. Зараз я оженитися не можу, тому що дав обітницю.
— Яку ще таку обітницю? — почали сердито перепитувати його всі присутні, в тому числі й товсті наречені, а суддя поцікавився:
— А ти зареєстрував цю свою обітницю? Щоб обітниця набрала чинності, її треба зареєструвати у магістраті.
Оце вже був клопіт. Абдулла взявся гарячково міркувати.
— Звичайно, ця обітниця зареєстрована, о незмірно точні терези правосуддя, — сказав він. — Батько звелів мені скласти обітницю і привів мене у магістрат, щоби зареєструвати її. Я тоді був іще зовсім малим хлопчиком. Тоді я ще нічого не розумів, а зараз бачу, що це бу‑ло пов’язано з віщуванням. Мій батько, чоловік вельми розсудливий, не хотів, аби його сорок золотих пропали дарма. Він змусив мене урочисто заприсягтися, що я не оженюся, поки Доля не піднесе мене понад усіма в цій країні. Тому… — Абдулла сховав руки в рукави свого найкращого вбрання та з засмученим виразом обличчя поклонився обом товстим нареченим, — тому зараз я не можу оженитися з вами, о дві найсолодші карамельки, але настане час…