— Ну, якщо так… — більш чи менш невдоволено вимовили всі присутні і (на превелике полегшення Абдулли) відвернулися від нього.
— Я завжди знала, що твій батько все дуже правильно вловлює, — додала Фатіма.
— Навіть із того світу, — погодився Ассіф. — Що ж, будемо чекати, коли наш дорогий хлопчик вивищиться.
Однак суддю пояснення Абдулли не вдовольнило.
— А хто був той чиновник, перед яким ти склав цю обітницю? — запитав він.
— Я не знаю, як його звали, — натхненно збрехав Абдулла, вдавши, ніби йому страшенно прикро. Він аж спітнів. — Я був тоді ще зовсім малим, і мені здалося, що він старий, з довгою сивою бородою. — Абдулла вирішив, що цей опис пасуватиме до будь-якого чиновника, у тому числі й до того, котрий у цю власне мить стояв перед ним.
— Мені доведеться перевірити всі записи, — роздратовано зауважив суддя. Він повернувся до Хакіма, Ассіфа й Фатіми та офіційно і досить-таки прохолодно попрощався з ними.
Абдулла пішов разом із суддею, заледве не чіпляючись за його суддівську стрічку, так йому хотілося якнайскоріше покинути крамницю і двох товстих наречених.
Розділ п’ятий,
— Ну й день видався, нівроку! — мовив до себе Абдулла, опинившись нарешті у своєму наметі. — Мені так не щастить, що я вже не здивуюся, якщо так і не зможу підняти килим у повітря!
«А може, — подумав він, вкладаючись на килим, як і був, у своєму найкращому вбранні, — може, у нічному саду виявиться, що Квітка-в-Ночі розсердилася на мою дурість минулої ночі і більше мене не кохає. Або кохає й далі, але вирішила не тікати зі мною з дому. А може…»
Заснути Абдуллі вдалося не відразу. Однак коли він прокинувся, все знову було чудово. Килим саме м’яко знижувався, наближаючись до залитого місячним світлом пагорка. Тому Абдулла зрозумів, що зрештою йому вдалося вимовити чарівне слово, і сталося це зовсім недавно, аж він майже запам’ятав його. Але за мить воно геть чисто стерлося з його пам’яті, тому що з-поміж білих пахучих квітів і круглих жовтих ліхтариків до нього вибігла Квітка-в-Ночі.
— Ти тут! — кричала вона на бігу. — Я так хвилювалася!
Вона не гнівалася. В Абдулли заспівало серце.
— Ну що, готова? — крикнув він у відповідь. — Заскакуй сюди, до мене!
Квітка-в-Ночі радісно засміялася (це було ніяке не хихотіння) і перебігла галявину. Мабуть, місяць саме в цю мить зникнув за хмарою, тому що Абдулла побачив постать дівчини у світлі самих лише жовтих ліхтариків — золоту, поривчасту і стрімку. Він підвівся і простягнув до неї руки.
І в цю мить хмара, яка була заступила місяць, спустилася ще нижче і потрапила у світло ліхтариків. Стало видно, що це ніяка не хмара, а величезні чорні шкірясті крила, які безшумно змахували. З тіні крил з’явилися дві такі самі шкірясті руки з довжелезними пазурами — і вони зімкнулися навколо Квітки-в-Ночі. Абдулла бачив, як дівчина сіпнулася, коли ці руки не дали їй бігти далі. Вона роззирнулася навколо, а тоді поглянула вгору. Те, що вона там побачила, змусило її закричати. Це був протяжний, дикий, розпачливий крик, який обірвався, коли одна зі шкірястих рук затулила їй рот пазуристими пальцями.
Квітка-в-Ночі била по руці кулачками, копалась і відбивалася, але все дарма. Потвора підняла її вгору — маленьку білу фігурку на тлі нічної пітьми. Величезні крила знову безшумно змахнули. Гігантська ступня з такими ж пазурами, як і на руках, прим’яла траву приблизно за ярд від килима, на якому Абдулла ще не встиг як слід підвестися, на величезній гомілці здулися м’язи, й істота — ким би вона не була — рвонула вгору. Якусь мить Абдулла вдивлявся в моторошну шкірясту морду з кільцем у гачкуватому носі та з вузькими розкосими очима — глибоко посадженими й жорстокими. Істота на нього й не глянула. Вона переймалася лише тим, щоби піднятися в повітря разом зі своєю жертвою.