Абдулла запевнив Ассіфа, що завжди спить у наметі, а зі світильниками поводиться вкрай обережно. На що Хакім, Фатіма й Ассіф — родичі першої дружини його батька — всі разом похитали головами, поцокали язиками і вийшли з намету. Зазвичай це означало, що вони дали йому спокій на найближчий місяць. Абдулла полегшено зітхнув і знову поринув у свої фантазії.
До певного часу його мрії були продумані до найменших подробиць. У мріях Абдулла був сином могутнього князя, що жив у далекій східній країні, такій далекій, що в Занзібі навіть і не здогадувались про її існування. Але у два роки Абдуллу викрав лютий розбійник на ім’я Кабул Акба. У Кабула Акби був гачкуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, а в ніздрі він носив золоте кільце. Крім того, у нього був інкрустований сріблом пістоль, яким він погрожував Абдуллі, а в тюрбані полум’янів криваво-червоний самоцвіт, який давав його власникові понадлюдські властивості. Малий Абдулла так боявся Кабула Акби, що втік від нього в пустелю, де його і знайшов чоловік, якого він став називати своїм батьком. Щоправда, фантазії Абдулли не враховували того незаперечного факту, що батько Абдулли ніколи в житті не бував у пустелі: навпаки, він постійно повторював, що кожен, хто наважується вийти за межі Занзіба, безумовно, несповна розуму. Проте Абдулла чітко уявляв собі кожний страхітливий дюйм цього проходу пустелею: і як йому несамовито пекло у підошви, і як пересохло в роті, і як розболілися ноги, поки він не набрів на доброго торговця килимами. Між іншим, палац, звідки його викрали, він також бачив надзвичайно докладно: і тронний зал із колонами, вимощений зеленим порфіром, і жіночу половину, і кухні; і все це вражало несказанною розкішшю. На даху палацу було сім куполів, критих кованим золотом.
Однак із часом мрії зосередилися в основному на принцесі, з якою Абдуллу заручили відразу після народження. Вона була не менш знатного роду, ніж сам Абдулла, і за роки його відсутності виросла у казкову красуню з правильними рисами лиця і з величезними темними очима, вкритими паволокою. Жила вона в палаці, такому ж розкішному, як і палац Абдулли. До палацу вела алея, уздовж якої височіли ангельської краси статуї, а вхід знаходився за анфіладою із семи мармурових двориків, у кожному з яких струменів фонтан — що далі, то коштовніший і пишніший, починаючи від хризолітового й закінчуючи платиновим, інкрустованим смарагдами.
Але саме того дня Абдулла зненацька зрозумів, що все це не надто його влаштовує. Це почуття часто виникало в нього після візитів родичів першої батькової дружини. Йому раптом спало на думку, що пристойний палац повинні оточувати прекрасні сади. Сади Абдулла любив, хоча майже нічого про них не знав. В основному його знання про сади ґрунтувалися на парках Занзіба — з їхніми повитоптуваними газонами і нечисленними квітами. У цих парках Абдулла, шукаючи прохолоди, не раз проводив обідню пору, якщо міг собі дозволити заплатити сусідові, одноокому Джамалові, аби той доглянув за наметом. У Джамала був лоток із печеним м’ясом — і за мідяк чи два він прив’язував перед входом до намету Абдулли свого пса. Абдулла розумів, що вифантазувати належний сад він не в змозі, але, оскільки абсолютно все, без винятку, було краще, ніж думати про двох дружин, яких намагалася знайти йому Фатіма, він поринав у мрії — а значить, у тінисту зелень, в напоєні пахощами глухі закапелки садів своєї принцеси.
Цього разу Абдулла також поринув у мрії — ну, майже поринув. Бо не встиг Абдулла добре замріятись, як його повернув до дійсності розкошланий високий і брудний чоловік із дуже потертим килимом.
— Чи купуєш ти килими на продаж, о нащадку великого роду? — злегка поклонившись, запитав незнайомець.
Як на того, хто хоче продати килим у Занзібі, де продавці й покупці спілкуються між собою якомога вишуканішою та квітчастою мовою, манери цього чоловіка були занадто сухі. Правда, Абдулла й без цього був надзвичайно сердитий, адже усі його мрії розсипалися на порох, не витримавши напору прикрої дійсності. Тому він стримано відповів:
— Так, я справді купую килими, о падишаху пустелі. Чи ти бажаєш щось купити в мене, жалюгідного торговця?
— Купити, о володарю купи циновок? — перепитав незнайомець.
«Циновок?!» — подумки обурився Абдулла. Це була образа. Один із килимів, виставлених перед наметом Абдулли, був напрочуд рідкісний — з гаптованим рослинним орнаментом, привезений із самої Інгарії (чи то пак Очінстану, як цю країну називали в Занзібі), а всередині намету знайшлися би щонайменше два килими, з Інхіко та з Фарктану, що ними і сам султан не погребував би прикрасити якусь із невеликих кімнат свого палацу.