— Навіщо це? Де ми? Я хочу знати!
— Мовчи! — звелів йому командир загону. І звернувся до свого заступника, вимовляючи слова з варварським північним акцентом: — Вічно ці занзібчики скиглять. Не мають жодного уявлення про гідність.
Поки командир загону це говорив, коваль, теж занзібець, шепнув Абдуллі:
— Тебе хоче бачити султан. Думаю, нічого доброго тебе не чекає. Останнього з тих, кого я закував так, як тебе, розп’яли.
— Але я ж нічого не зро… — запротестував Абдулла.
— Мовчати!!! — визвірився командир загону. — Готово, ковалю? Добре. Бігом — руш!
І вояки знову потягли Абдуллу через залитий сон-
цем двір, у величезний палац, який виднівся углибині.
Абдуллі хотілося сказати, що закутому в ланцюги неможливо навіть іти, не те що бігти, такі вони важкі. Але виявилося, що людина, яку супроводжують суворі й рішуче налаштовані найманці, воістину здатна на чудеса! Абдулла біг — дзінь-брязь, дзінь-брязь, брязь, — аж поки нарешті, втомлено брязнувши ланцюгами востаннє, не опинився перед підніжжям величного трону, оздобленого зимно-блакитними й золотими плитками й увінчаного горою подушок. Тут усі найманці опустилися на одне коліно — на поштивій відстані, як то завжди роблять найманці з півночі перед особою, яка їм платить.
— В’язень Абдулла, пане султане, — доповів правителеві командир загону.
Проте Абдулла не став на коліна. Він, за звичаєм Занзіба, упав ниць. До того ж, він дуже втомився, отож повалитися зі страшним гуркотом долілиць йому просто було легше, ніж зробити будь-що інше. Викладена плитами підлога була чарівно, блаженно прохолодною.
— Нехай цей син верблюжого лайна встане на коліна, — сказав султан. — Нехай ця тварина подивиться нам у лице. — Голос у нього був стишений, але аж тремтів від люті.
Один із найманців потягнув за ланцюги, а ще двоє шарпнули Абдуллу за руки, так що, зрештою, він устав перед султаном на коліна, зігнувшись у дві погибелі. Найманці підтримували Абдуллу в такій позі, і він цьому радів. Якби не це, його би пройняв жах. Чоловік, що розвалився на викладеному плитками троні, був жирний, лисий і з густою сивою бородою. Він немовби ліниво, хоча насправді люто поплескував по подушці якоюсь білою бавовняною ганчірочкою з помпончиком. Оця-от ганчірочка з помпончиком і показала Абдуллі, як сильно він вляпався. Це був його нічний ковпак.
— Що скажеш, собако з гнойовища? — запитав султан. — Де моя дочка?
— Поняття не маю, — гірко відповів Абдулла.
— Не станеш же ти заперечувати, — продовжував султан, хилитаючи ковпаком так, ніби це була відрубана голова, яку він схопив за волосся, — не станеш же ти заперечувати, що це твій нічний ковпак? Всередині на ньому вишите твоє ім’я, о жалюгідний гендлярику!
Я знайшов його — ми особисто зволили його знайти! — у скриньці з дрібничками моєї дочки, а також вісімдесят два портрети простолюдинів, що їх моя дочка сховала у вісімдесят дві схованки. Не станеш же ти заперечувати, що пробрався у мій нічний сад і подарував ці портрети моїй дочці? Не станеш же ти заперечувати, що після цього ти викрав мою дочку?!
— А от і стану! — сміливо вимовив Абдулла. — Чого я дійсно не заперечую, о найдостойніший захиснику пригноблених, то це того, що це справді мій ковпак і що портрети подарував я, хоча мушу сказати, що твоя дочка ховає краще, ніж ти шукаєш, о владарю безмежної мудрості, бо насправді я подарував їй на сто сім картин більше, ніж ти виявив, — однак я не викрадав Квітки-в-Ночі. На моїх очах її викрав величезний огидний див. Про те, де вона зараз, я маю не більше уявлення, ніж твоя небесна світлість.
— Нічого не скажеш, правдоподібна історія! — сказав на це султан. — Див! Теж мені! Брехун! Нікчемний хробак!
— Клянуся, це правда! — закричав Абдулла. Його охопив такий розпач, що він перестав зважати на слова. — Дай будь-який священний предмет, який хочеш, і я на ньому заприсягну, що це таки був див! Зачаруй мене так, щоби я міг говорити тільки правду, і я скажу те ж саме, що й зараз, о могутній нищителю злочинців! Тому що це — правда! А оскільки втрата твоєї дочки стала для мене, можливо, значно більшим ударом, ніж для тебе, о великий султане, о славо нашої землі, благаю негайно вбити мене, звільнивши від нестерпно гіркого життя!
— Я охоче звелю тебе стратити, — погодився султан, — але спочатку скажи мені, де вона.
— Але ж я сказав тобі, о диво світу! — простогнав Абдулла. — Я не знаю!