— Заберіть його! — дуже спокійно наказав султан найманцям. Вони тут же підхопилися з колін і поставили Абдуллу на ноги. — Випитайте у нього правду за допомогою тортур, — додав султан. — Коли ми її знайдемо, можете його вбити, але доти нехай животіє. Думаю, очінстанський принц візьме за дружину навіть і вдову, якщо збільшити посаг удвічі.
— Ти помиляєшся, о правителю над правителями! — видихнув Абдулла, коли найманці із брязкотом потягнули його по викладеній плитами підлозі. — Я не знаю, куди полетів див, і те, що він викрав її, перш ніж ми отримали хоч якусь можливість одружитися, — найбільше моє горе!
— Що?! — заверещав султан. — Ану тягніть його на-
зад!
Найманці негайно притягли Абдуллу разом з усіма ланцюгами назад до викладеного плитками трону, з якого султан, нахилившись, люто дивився на бранця.
— Чи ж моє чисте вухо осквернили твої брудні слова, що ти, покидьку, насправді не одружений з моєю дочкою?! — запитав він.
— Саме так, о могутній правителю, — відповів Абдулла. — Див з’явився, перш ніж ми встигли втекти.
Султан дивився на нього згори з виразом, найбільше схожим на вираз жаху.
— Це правда?
— Клянуся, — сказав Абдулла, — що я навіть не цілував твою дочку. Я збирався розшукати відповідного чиновника, щойно ми опинимося якнайдалі від Занзіба. Я знаю, що личить порядній людині. Однак я подумав, що мені, як порядній людині, треба спочатку з’ясувати, чи справді Квітка-в-Ночі хоче вийти за мене заміж. Мені спало на думку, що її рішення випливало з цілковитого невідання, незважаючи на всі сто вісімдесят дев’ять портретів чоловіків. Даруй мені ці мої слова, о покровителю патріотів, однак твій спосіб виховувати дочку геть поганий. Коли вона побачила мене вперше, то подумала, ніби я — жінка.
— Виходить, — замислено сказав султан, — коли я вчора ввечері послав сторожу в нічний сад із наказом упіймати й убити незваного гостя, це могло мати катастрофічні наслідки. А ти, недоумок, — звернувся він до Абдулли, — раб і байстрюк, ти ще насмілюєшся робити мені зауваження! Звичайно, я мав підстави виховувати дочку саме так, а не інакше! У віщуванні, яке я отримав відразу після її народження, говорилося, що вона вийде заміж за першого ж чоловіка, крім мене, якого побачить!
Хоч і закутий у ланцюги, Абдулла випрямився. Уперше за цей день йому сяйнув проблиск надії.
Тим часом султан поринув у задуму, блукаючи поглядом по розкішно оздобленій і викладеній плитами палацовій залі.
— Це віщування мене цілком влаштовувало, — сказав він. — Я вже давно обдумую союз із північними державами, бо зброя в них краща, ніж у нас, а деякі види цієї зброї, як я розумію, насправді чаклунські. Однак домогтися чогось від цих очінстанських принців дуже непросто. Отож мені залишалося, як я думав, всього лише позбавити дочку всілякої можливості бачити чоловіків, а у всьому іншому, безумовно, дати їй щонайкраще виховання, щоби вона вміла і танцювати, і співати, і догоджати принцові. І коли дочка досягла шлюбного віку, я запросив принца відвідати нас із офіційним візитом. Він повинен був прибути сюди в наступному році, завершивши підкорення якоїсь країни, завойованої за допомогою тієї ж таки чаклунської зброї. І я знав, що варто лише моїй дочці глянути на нього — і, завдяки пророцтву, він буде мій! — султан кинув на Абдуллу зловісний погляд. — А тепер мої плани зруйновано такою нікчемною комахою, як ти!
— На жаль, це так, о найдалекоглядніший із правителів, — погодився Абдулла. — Скажи мені, а чи часом цей очінстанський принц не старий і бридкий?
— Думаю, він такий самий жахливий, як і ці найманці, — сказав султан, і Абдулла відчув, як солдати, переважно руді та веснянкуваті, напружилися при цих словах. — А чому ти про це запитуєш, собако?
— Тому що, якщо ти зволиш пробачити мені цю критику твоєї безмежної мудрості, о вчителю народу, — це трохи непорядно стосовно твоєї дочки, — зауважив Абдулла.
Він відчув, як найманці витріщилися на нього, вражені його зухвалістю. Та Абдуллі вже було байдуже. Він майже не мав що втрачати.
— Жінки — не люди, — сказав султан. — Тому поводитися з ними непорядно просто неможливо.
— Я не згоден! — заперечив Абдулла, і найманці витріщилися на нього ще дужче.
Султан пропік Абдуллу поглядом. Його міцні руки скрутили нічний ковпак так, ніби це була шия Абдулли.
— Замовкни, хвороблива жабо! — просичав султан. — Бо інакше я забудуся і звелю негайно тебе стратити!
Абдуллі трішки відлягло від серця.
— О вседержителю, я благаю тебе стратити мене цієї ж миті, — відповів він. — Я згрішив, я переступив межу, я пробрався у твій нічний сад…