— Цить, — наказав султан. — Ти чудово знаєш, що я не можу вбити тебе, поки не знайду дочки та не простежу, щоби вона вийшла за тебе заміж.
Абдуллі відлягло від серця ще більше.
— Твій раб не здатний осягнути величі твого розумування, о скарбе справедливості, — заявив він. — Я ви-
магаю негайної смерті.
Почувши це, султан лише фиркнув.
— Якщо ця сумна історія й навчила мене чогось, — сказав він, — то це того, що навіть я — я, султан Занзібський, — не можу обдурити Долю. Я вже збагнув, що це віщування так чи інакше справдиться. Тому, якщо я хочу зробити мою дочку дружиною очінстанського принца, спочатку мені доведеться вчинити згідно з пророцтвом.
Абдуллі відлягло від серця вже майже повністю. Сам-то він зрозумів це уже давно, але йому треба було, щоби й султан також здогадався. І султан здогадався. Квітка-в-Ночі явно успадкувала свій логічний розум від батька.
— То де моя дочка? — запитав султан.
— Я вже сказав тобі, о сонце, що осяює Занзіб, — відповів Абдулла. — Див…
— Я ні на мить не повірю ні в якого дива, — перебив його султан. — Це занадто зручна відмовка. Ти, мабуть, десь її сховав. Заберіть його, — наказав він солдатам, — і зачиніть у найнадійнішій нашій в’язниці. Ланцюги хай залишаються. Щоби проникнути в сад, він, очевидно, вдався до якихось чарів, тож якщо не вжити належних заходів, він зуміє скористатися ними і тепер.
При цих словах Абдулла не стримався й здригнувся. Султан це помітив. На його обличчі з’явилася злісна посмішка.
— А потім, — продовжив він, — огляньте дім за домом. Як тільки знайдете мою дочку, допровадьте її в темницю для шлюбної церемонії, — тут султан знову замислено поглянув на Абдуллу. — А тим часом задля розваги я буду винаходити нові способи, як тебе вбити. Наразі я схиляюся до думки посадити тебе на сорокафутову палю і напустити хижих птахів — нехай роздзьобують тебе шматочок за шматочком. Але я можу й передумати, якщо додумаюся до чогось іще жахливішого.
Коли найманці поволокли Абдуллу геть, він знову мало не впав у розпач. Він подумав про віщування, зроблене, щойно він народився. Сорокафутова паля — це ж також непоганий спосіб піднести його понад усіма мешканцями цієї країни.
Розділ шостий,
Абдуллу ув’язнили в глибокому й смердючому підземеллі, в яке світло падало з манюнього заґратованого віконця у самій стелі, одначе це не було пряме денне світло. Судячи з усього, воно долало дорогу від найдальшого вікна наприкінці розташованого поверхом вище коридору, в підлогу якого і були вправлені ці ґрати.
Усвідомлюючи, що якраз чогось такого і треба було чекати, Абдулла, поки його волочили найманці, намагався увібрати у свої зір і пам’ять якнайбільше образів світла. Він вибрав хвилину, поки найманці відмикали зовнішні двері темниці, й подивився угору та спробував хоч трохи розгледітися навсібіч. Він опинився в невеликому темному дворику, оточеному глухими стінами, які нависали з усіх боків, мов кручі. Задерши голову, Абдулла угледів неподалік струнку вежу, яка вимальовувалася на тлі золота розквітаючого ранку. Його вразила думка про те, що від світанку минула всього лише година. Небо над вежею було яскраво-блакитним, на ньому виднілася одна-єдина хмара. Ранкове світло забарвлювало хмару червоним і золотим, надаючи їй обрисів замку із золотистими вікнами, що стрімко рвався вгору. Золоте світло зблиснуло на крилах білого птаха, який літав навколо вежі. Абдулла був упевнений, що це останній образ краси, який йому судилося бачити у житті. І весь час, доки найманці тягли його в підземелля, він через плече дивився на небо.
Коли Абдуллу замкнули в холодному, сірому підземеллі, він спробував леліяти в душі цей спогад, але це виявилося неможливим. Темниця була зовсім іншим світом. Якийсь час Абдуллі було настільки гірко, що він навіть не помічав, як затерпнуло його тіло, закуте в ланцюги. Коли ж він нарешті помітив це, то став совгатися по холодній підлозі, збрязкуючи кайданами, але це мало що допомогло.
— Я мушу приготуватися до того, що тут, у цій темниці, мені доведеться провести решту мого життя, — сказав він собі. — Якщо, звичайно, ніхто не врятує Квітки-в-Ночі.
Правда, це видавалося йому малоймовірним, адже султан не захотів повірити в дива.
Потім Абдулла постарався розвіяти свою безнадійну тугу мріями. Але чомусь йому нітрохи не полегшало від того, що він уявив себе викраденим принцом. Абдулла знав, що це неправда, і йому дошкуляло усвідомлення, що Квітка-в-Ночі повірила цим його вигадкам. Вона ж, мабуть, і вирішила стати його дружиною саме тому, що вважала його принцом: адже вона й сама була принцесою, як тепер довідався Абдулла. Він просто уявити собі не міг, що коли-небудь наважиться розповісти їй правду. Якийсь час йому навіть здавалося, що він заслуговує на найжорстокіше покарання, яке тільки винайде для нього султан.