Тепер він став думати про Квітку-в-Ночі. Де б вона не опинилася, мабуть, зараз їй теж страшно — не менше, ніж самому Абдуллі. Абдулла прагнув її розрадити. Він так рвався її рятувати, що потратив якийсь час на безрезультатні спроби вивернутися з ланцюгів.
— Адже ніхто, крім мене, навіть і не намагатиметься її рятувати! — бубнів він. — Я мушу вибратися звідси!
Потім Абдулла спробував викликати килим-самоліт, хоча й знав, що це так само смішно і наївно, як і його мрії про Квітку-в-Ночі. Він старанно уявляв собі, як той лежить на підлозі його намету, уголос наказував килиму прилетіти — наказував знову й знову. Він перебрав усі слова, схожі на чарівні, які тільки міг згадати, сподіваючись, що одне з них виявиться власне тим, котре він промовляв у сні.
Нічого не сталося. «Яка дурість — думати, ніби це може спрацювати!» — картав себе Абдулла. Навіть якби килим-самоліт і почув, як Абдулла кличе його з підземелля, навіть якщо припустити, що Абдуллі вдалось би випадково натрапити на потрібне слово — як же килим, нехай і чарівний, протиснеться сюди крізь такі щільні ґрати? А якщо навіть і протиснеться — хіба це допоможе Абдуллі вибратися назовні?
Абдулла облишив даремні зусилля і в напівдрімоті притиснувся до стіни. Його охопив відчай. Настав полу-
день, найспекотніша пора, коли більшість мешканців Занзіба віддаються відпочинку, хоча б і короткому. Сам Абдулла ополудні, якщо тільки не йшов у парк, сидів на стосі не надто цінних килимів у тіні перед крамничкою Джамала, пив фруктовий сік, а якщо міг собі дозволити, то й вино, і ліниво теревенив із Джамалом. «Більше цього ніколи не буде. А це ж іще тільки перший день у підземеллі! — з болем подумав він. — Поки що я рахую години. А як скоро я втрачу лік дням?»
Він заплющив очі. Хоч одне добре. Якщо в пошуках султанової дочки перетрусять дім за домом, це завдасть Фатімі, Ассіфу й Хакіму деяких незручностей, от хоч би й тому, що в Абдулли, окрім них, немає ніяких родичів, і це всім відомо. Він сподівався, що найманці перевернуть пурпурову крамницю догори дном. Він сподівався, що вони обдеруть стіни та порозгортають усі килими. Він сподівався, що найманці заарештують…
На підлогу коло ніг Абдулли щось упало.
«Отже, мені скинули якусь їжу, — подумав Абдулла, — хоч краще я би голодував». Він ліниво розплющив очі. А за мить вони витріщилися — самі собою.
Коло його ніг, на підлозі темниці, лежав килим-самоліт. На ньому мирно спав дратівливий Джамалів пес.
Абдулла втупився у пса й у килим. Він легко міг собі уявити, як пес, втомлений опівденною спекою, приліг у тіні його намету. Він розумів, чому пес влігся на килим: на килимі було зручніше. Але як же псові — псові! — вдалося вимовити уві сні чарівне слово? Це було незбагненно. Раптом Абдулла побачив, що псові почав снитися сон. Його лапи засмикалися. Пес наморщив носа, засопів так, ніби до його ніздрів долинув найсолодший у світі запах, і тихесенько заскиглив, начебто те, що він нюхав уві сні, весь час вислизало від нього.
— Друже мій, — сказав йому Абдулла, — чи може бути так, що тобі приснився я, саме тоді, як я віддав тобі більшу частину мого сніданку?
Пес крізь сон його почув. Він голосно засопів і пробудився. Як і личить псові, він не став гаяти час на те, щоби з’ясувати, як же він потрапив у це дивне підземелля. Пес повів носом і нанюхав Абдуллу. Він із захопленим дзявкотом підхопився, сперся лапами на ланцюги на грудях в Абдулли й радісно вилизав йому лице.
Абдулла засміявся й закрутив головою, уникаючи кальмарового духу із собачої. Він радів зустрічі не менше, ніж пес.
— То ти дійсно бачив мене уві сні! — вигукнув він. — Друже мій, я влаштую так, що тобі щодня даватимуть відро кальмарів! Ти врятував мені життя, а можливо, і Квітці-в-Ночі!
Коли собача радість трохи вляглася, Абдулла почав совгатися в ланцюгах і катулятися по підлозі, аж доки йому не вдалося лягти на килим, обпершись на лікоть. Він глибоко зітхнув. Тепер він був у безпеці.
— Ходи-но сюди, — покликав він пса. — Залазь також на килим.