— Та ну? — засумнівався Джамал, переводячи погляд з Абдулли на жменю золота. — Ти справді так думаєш?
Розмовляючи із Джамалом, Абдулла водночас стурбовано стежив за проходом поміж наметами. Тепер там було повно людей, причому не сторожі, а найманців з півночі, і вони не йшли, а бігли.
— Тільки йди вже, не зволікаючи, — сказав Абдулла.
Джамал почув тупіт солдатських ніг. Він витягнув шию, щоби побачити все на власні очі й у всьому переконатися. Потім він свиснув до пса і щез — та так тихо і вправно, що Абдулла аж здивувався. Джамалові вистачило часу навіть на те, щоби зняти з мангала шашлики. Найманцям залишився лише казан недоварених кальмарів.
— У пустелю, мерщій! — шепнув Абдулла килиму.
Килим зірвався з місця, як і завжди, хитнувшись убік. Абдулла подумав, що він би неодмінно звалився з килима, якби не важкі ланцюги, через які килим прогнувся посередині і став подібним до гамака. А прудкість виявилася дуже доречною. Найманці щось викрикували вслід Абдуллі. Пролунало кілька пострілів. Синє небо зовсім поруч із килимом прохромили дві кулі
й арбалетна стріла, але впали вниз. Килим метався з боку в бік — понад дахами, перелітаючи через стіни, оминаючи вежі, а потім заковзав над верхівками пальм і зовсім низько, понад городами. Нарешті килим-самоліт занурився у розжарену сіру порожнечу над пустелею, яка відблискувала білим і жовтим під неозорим шатром небес, і кайдани на руках і ногах Абдулли стали неприємно нагріватися. Свист вітру затих. Піднявши голову, Абдулла побачив, що Занзіб уже перетворився на несподівано дрібну купку башточок аж ген на обрії. Килим неквапом проплив повз верблюда, чий вершник здивовано повернув йому вслід закутане у куфію лице, і почав опускатися в піски. Тоді вершник повернув верблюда й погнав його в напрямку до килима. Абдулла майже відчував, як вершник на верблюді радісно думає, що ось зараз розживеться на дурничку справжнім і діючим килимом-самольотом, власник якого закутий у ланцюги, а відтак не чинитиме опору.
— Угору, угору! — мало не заверещав Абдулла. — Лети на північ!
Килим важко набрав висоту. Від кожної його ниточки віяло небажанням коритися волі Абдулли. Він описав широке півколо і зі швидкістю пішохода поплив на північ. Вершник на верблюді кинувся навперейми і перейшов на галоп. Оскільки летів килим на висоті якихось дев’яти футів, для вершника на пущеному учвал верблюді він однаково що стояв.
Абдулла зрозумів, що настав час вдатися до хитрощів.
— Обережно! — крикнув він вершникові. — Мене вислали із Занзіба в кайданах, щоби я не поширював у місті страшної зарази!
Однак обдурити вершника виявилося не так легко. Він трохи стримав верблюда і подався услід за килимом дещо повільнішим алюром, виймаючи зі своєї поклажі тичку, якою зазвичай підпирають намети. Цією тичкою вершник явно збирався скинути Абдуллу з килима.
Абдулла поспішно перемкнув свою увагу на килим-самоліт.
— О найдивовижніший з килимів, — зашептав він, — о найбарвистіший і найстаранніше тканий, ти, чий надзвичайний ворс так хитромудро зміцнений могутніми чарами, боюся, що досі я ставився до тебе без належної поваги. Я віддавав тобі грубі накази й навіть кричав на тебе, однак тепер я розумію, що твоя вразлива натура потребує тільки щонайм’якших прохань. Пробач мені, о, пробач!
Килиму це сподобалося. Він злегка напружився і полетів трішки швидше.
— А я, нікчемний пес, — не спинявся Абдулла, — я змушував тебе, так жахливо обтяженого моїми ланцюгами, знемагати, летячи над пекучою пустелею! О найславніший і найелегантніший з килимів, відтепер я думаю тільки про тебе і про те, як би мені швидше позбавити тебе цього нестерпного тягаря. Якби ти тільки погодився не поспішаючи — ну, скажімо, ледь швидше, ніж здатен бігти верблюд, — полетіти до найближчого в цій пустелі поселення десь на півночі, де я знайшов би кого-небудь, хто зняв би з мене ці кайдани, чи не суперечило б це твоїй люб’язній і шляхетній вдачі?
Вочевидь, Абдуллі вдалося знайти правильний підхід. Від килима повіяло гордовитою самовдоволеністю. Він піднявся приблизно на фут, трішки звернув убік — і видав із себе добрі сімдесят миль на годину. Абдулла вчепився за край килима й оглянувся на розчарованого вершника, який залишився далеко позаду і незабаром перетворився на темну цятку в пустелі.
— О найблагородніший із дорогоцінних клейнодів, ти воістину султан серед килимів, а я — твій жалюгідний раб! — безсоромно розпинався Абдулла.