Килиму це так полестило, що він помчав іще швидше. Через десять хвилин він різко пірнув униз, на піщану дюну, і несподівано зупинився коло самого її гребеня з іншого, обривистого боку. Абдулла в хмарі пилюки безпорадно зісковзнув з килима і покотився вниз, гримлячи кайданами, звиваючись, смикаючись, здіймаючи все нові хмари піщаного пилу, аж доки нарешті, ціною відчайдушного зусилля, він не розвернувся п’ятами вперед і не з’їхав піщаним схилом просто на берег озерця посеред оази. Кілька обірванців, що навпочіпки розглядали якусь штукенцію на краю цього озерця, посхоплювалися на ноги й розбіглися, коли Абдулла проорав пісок просто між ними. Абдулла зачепив ногами щось, навколо чого вони юрмилися, мимохіть зіштовхнувши це «щось» назад у ставок. Один із них обурено загорлав і поліз у воду, щоби знову витягти ту штукенцію на сухе. Решта вихопили шаблі й ножі, а один — навіть довгого пістоля, і, грізно насупившись, обступили Абдуллу.
— Переріжте йому горлянку! — сказав хтось.
Абдулла прокліпався від піску і подумав, що йому рідко доводилося бачити настільки злодійські зборища. У всіх були поорані шрамами обличчя, бігаючі очі, зіпсуті зуби та вкрай неприємні гримаси. Той, у кого був пістоль, виявився найнеприємнішим з усіх. У великому гачкуватому носі він мав кільце, а під носом — вельми кущасті вуса. Куфія на його голові з одного боку була заколена яскравим червоним самоцвітом у золотій оправі.
— Звідки це ти вигулькнув? — запитав вусатий і копнув Абдуллу. — Ану, говори.
Почувши це, всі обірванці, у тому числі й той, котрий виходив з озерця з чимось, схожим на пляшку, подивилися на Абдуллу так, що йому відразу стало зрозуміло: говорити доведеться дуже переконливо.
Бо буде непереливки.
Розділ сьомий,
Абдулла покліпав ще трохи, щоб на повіках зовсім не залишилося піску, і витріщився на чоловіка з пістолем. Цей чоловік був точною копією злого розбійника з його марень. Напевно, звичайний збіг.
— Стократ прошу у вас пробачення, о повелителі цієї пустелі, за те, що я настільки грубо порушив ваше усамітнення, — надзвичайно поштиво сказав він, — але чи не розмовляю я, бува, з найблагороднішим і славнозвісним у всьому світі розбійником, незрівнянним Кабулом Акбою?
Інші розбійники, які зібралися довкола нього, вочевидь, здивувалися.
Абдулла виразно почув, як один із них поцікавився: «А він же звідки знає?»
Однак вусань із пістолем тільки презирливо посміхнувся. Його лице особливо добре надавалося саме для таких гримас.
— Це дійсно я, — відповів він. — А що, я такий знаменитий?
«Ну нічого собі збіг», — подумав Абдулла. Що ж, тепер він принаймні знав, де перебуває.
— На жаль, о шляхетні мандрівці пустищ, — почав він, — я, як і ви, вигнаний і пригноблений. Я заприсяг помститися Рашпухту. А прибув я сюди для того, щоб об’єднатися з вами і послужити вам силами мого розуму та моїх рук.
— Та невже! — засумнівався Кабул Акба. — А як ти сюди потрапив? З неба, чи що, звалився разом з ланцюгами?
— За допомогою чарів, — скромно відповів Абдулла. Він вирішив, що так йому буде легше справити відповідне враження на людей цього штибу. — Я і справді впав із неба, о найблагородніший із номадів.
На жаль, його слова не справили на обірванців того враження, на яке він розраховував. Більшість із них розреготалася. Кабул Акба легким кивком голови послав двох людей на гребінь дюни — дослідити місце прибуття Абдулли.
— То ти вмієш чаклувати? — уточнив він. — А ці ланцюги якось стосуються твоїх чарів?
— Звичайно, — відповів Абдулла. — Я настільки могутній чарівник, що сам султан Занзібський закував мене в кайдани, остерігаючись того, що я можу накоїти. Розкуйте ці ланцюги і зніміть із мене кайдани — і ви побачите надзвичайні речі, — краєм ока Абдулла зауважив, що ті двоє повертаються, несучи килим. Абдулла дуже сподівався, що це радше добре, ніж погано.
— Як ви знаєте, залізо позбавляє чарівника його сили, — продовжував він серйозно. — Щойно ви мене розкуєте, перед вами відкриється нове життя.
Решта бандитів дивилися на нього з підозрою.
— У нас немає зубила, — сказав хтось. — І кувалди також немає.
Кабул Акба повернувся до двох розбійників, які принесли килим.
— Там було тільки це, — доповіли вони. — І жодних слідів копит і коліс. Ані знаку.
Почувши це, ватажок розбійників пригладив вуса. Абдулла мимоволі подумав, чи не заплутуються вони, бува, у кільце в носі.