— Гм, — промовив ватажок. — Тоді я ладен закластися, що килим цей чарівний. Я його забираю, — і він з тією ж глумливою посмішкою повернувся до Абдулли. — Мені не хотілося б тебе сердити, о чарівниче, але оскільки ти був так люб’язний, що прибув сюди закутий у ланцюги, я збираюся залишити тебе тут, як є, у кайданах. Я сам подбаю про твій килим — просто аби чогось не сталося. Якщо ж ти і справді збираєшся до нас приєднатися, спочатку покажи, який нам із тебе хосен.
Абдулла, на своє здивування, виявив, що радше злий, ніж наляканий. Мабуть, так сталося через те, що всі запаси страху він вичерпав нині вранці під час розмови з султаном. А може, тому, що в нього боліло все тіло. Абдулла весь був у синцях і подряпинах після того, як ізсунувся з дюни, а один із залізних браслетів жахливо натер йому ногу.
— Я ж вам сказав, — зневажливо нагадав він, — що в ланцюгах з мене не буде ніякої користі.
— А нам від тебе не чари потрібні, а те, що тобі відомо, — озвався Кабул Акба.
Він підкликав до себе чоловіка, який був залазив в озерце.
— Скажи нам, що це за штукенція, і тоді ми, можливо, розкуємо тобі ноги.
Чоловік, котрий щойно побував в озерці, присів навпочіпки й показав Абдуллі каламутно-синю черевату пляшку.
Абдулла злегка підвівся на ліктях й ображено на неї подивився. На вигляд пляшка здавалася зовсім новою. Крізь тьмяне скло її шийки просвічував чистий новенький корок, запечатаний свинцевою печаткою, також новісінькою на вигляд. Пляшка чимось нагадувала великий флакон з-під парфумів, від якого відклеїлася етикетка.
— Вона зовсім легка, — пояснив чоловік, трясучи пляшкою, — і всередині ніщо не шарудить і не хлюпає.
Абдулла ламав собі голову, як би за допомогою цієї пляшки позбутися кайданів.
— Це пляшка із джином, — заявив він. — Знайте ж, о поселенці пісків: це може бути дуже небезпечно. Вам треба всього лише звільнити мене з ланцюгів, і я приборкаю джина, який сидить усередині пляшки, і зроблю так, щоби він виконував усі ваші бажання. Крім того, думаю, що ніхто не повинен торкатися цієї пляшки.
Чоловік з пляшкою злякано випустив її з рук, однак Кабул Акба тільки розсміявся й підняв її.
— Більше схоже на те, що там пречудова випивка, — сказав він і кинув її іншому розбійнику. — Відкривай.
Розбійник відклав шаблю, витягнув довгий ніж і почав ним відколупувати свинцеву печатку.
Абдулла відчув, що втрачає нагоду звільнитися з кайданів. І навіть ще гірше: його от‑от назвуть шахраєм.
— Це й справді вкрай небезпечно, о рубіни серед розбійників, — запротестував він. — Якщо вже зламаєте печатку, то принаймні в жодному разі не витягайте корка!
Не встиг він договорити, як розбійник здер печатку й упустив її на пісок. Він став тягнути корок, тоді як другий розбійник тримав пляшку.
— Якщо вам аж так кортить вийняти корок, — пробелькотав Абдулла, — то принаймні простукайте по пляшці правильне, містичне число і змусьте джина всередині пляшки заприсягти, що…
У цю мить корок вискочив. Чпок! З горлечка заструменіла тонесенька цівочка бузкового туману. Абдулла з надією подумав, що ця пляшка повна отрути. Однак туман майже відразу ж згустився у невелику щільну хмарку, яка почала вириватися з пляшки, немов пара з чайника, у якому саме закипіло щось бузково-сизе. Пара набула обрисів обличчя — великого, лютого і синього — потім рук, а пізніше і довгого вузького тулуба, з’єднаного з пляшкою, і виривалася з пляшки буйним струменем, доки не сягнула десяти футів заввишки.
— Я дав обітницю! — скривилося обличчя джина, причому його голос прозвучав, немов завивання морської бурі. — Той, хто випустить мене, поплатиться! Ось вам! — імлаві руки виконали якісь паси.
Розбійники, які відкрили пляшку, моментально безслідно зникли. Пляшка покотилася по землі, від чого джина віднесло трохи вбік. Із синього туману виповзли дві чималенькі жаби і почали роззиратися, немов були страшенно здивовані.
Джин поволі випрямився і злетів понад пляшкою, склавши на грудях імлаві руки, а на його туманному обличчі застиг вираз глибокої ненависті.
На цей час усі вже встигли порозбігатися, крім Абдулли й Кабула Акби: Абдулла залишився на місці тому, що, закутий у ланцюги, не міг поворухнутися, а Кабул Акба — тому, що несподівано виявився справді відважною людиною.
Джин просвердлив їх поглядом.
— Я раб пляшки, — оголосив він. — І хоча все це викликає в мене глибоку огиду, змушений повідомити, що власник пляшки має право на одне бажання кожного дня, і я зобов’язаний його задовольняти.