Сказавши це, джин погрозливо додав:
— Яким буде ваше бажання?
— Я… — почав Абдулла.
Та Кабул Акба миттєво затулив йому рот рукою.
— Бажаю тут я, о джине, — сказав Кабул Акба, — і прошу це твердо запам’ятати!
— Я слухаю тебе, — відгукнувся джин. — І яке ж це бажання?
— Хвилиночку, — відповів Кабул Акба. Він притулив губи до вуха Абдулли. З рота в нього смерділо ще гірше, ніж від його рук, хоча Абдулла мусив визнати, що ні те, ані друге не йшло в жодне порівняння з псом Джамала. — Що ж, чарівниче, — прошепотів розбійник, — ти довів, що знаєш, про що говориш. Порадь мені, чого побажати, і я поверну тобі волю й зроблю почесним членом нашої банди. Але якщо ти спробуєш побажати чого-небудь сам — я тебе вб’ю. Зрозуміло? — Він приставив дуло пістоля до голови Абдулли й відняв руку від його рота. — Чого ж мені побажати?
— Що ж, — сказав Абдулла, — найбільш мудрим і милосердним було би побажати, щоби ці дві жаби зно-
ву перетворилися на людей.
Кабул Акба здивовано глянув на жаб. Ті розгублено повзали по замуленому березі озерця, либонь, міркуючи, чи вміють вони плавати.
— Це би значило змарнувати бажання, — заявив він. — Подумай-но ще.
Абдулла копирсався в пам’яті у пошуках того, що могло би найбільше сподобатися ватажкові розбійників.
— Звісно, ти можеш зажадати безмежних багатств, — мовив Абдулла, — але тоді тобі доведеться возити гроші за собою, тому спочатку, вочевидь, варто побажати табун витривалих верблюдів. Крім того, скарби треба буде охороняти. Тож, можливо, першим твоїм бажанням мала би стати партія славнозвісної північної зброї, або…
— То чого ж мені побажати? — наполягав Кабул Акба. — Кажи скоріше. Джин уже втрачає терпець.
Це була правда. Звичайно, ногами джин не тупотів, оскільки ніг він не мав і тупотіти не було чим, але вираз його насупленого темно-синього лиця явно давав зрозуміти, що варто йому ще хоч трохи почекати — і в озерці стане на дві жаби більше.
Абдуллі не довелося довго думати, щоб зрозуміти: кайдани кайданами, але якщо він стане жабою, то його становище неабияк погіршиться.
— Чому б тобі не побажати розкішної учти? — затинаючись, запропонував він.
— Оце вже краще! — пробурчав Кабул Акба. Він ляснув Абдуллу по плечу і жваво підхопився на ноги. — Бажаю якнайрозкішнішої учти, — оголосив він.
Джин поклонився — немов полум’я свічі хитнулося на протязі.
— Виконано, — кисло відповів він. — І нехай ця їжа піде вам на користь.
Сказавши це, джин обережно влився назад у пляшку.
Бенкет був такий, що ні в казці сказати, ні пером описати. Страви з’явилися в ту ж таки мить: вони з глухуватим ляскотом виникли на довгому столі під смугастим навісом від сонця, а разом зі стравами звідкись узялися і ліврейні раби — прислужувати бенкетникам. Решта розбійників досить швидко перебороли страх і примчали назад, щоби повсідатися на подушки і скуштувати вишуканих страв із золотих тарелів, покрикуючи на рабів: «Ще, ще, ще!»
Абдуллі вдалося перемовитися слівцем з деким зі служників, і виявилося, що це були раби самого султана Занзібського, і вся ця учта також призначалася султанові.
Від цієї звістки Абдуллі стало бодай трішечки легше. Доки тривала учта, він залишався закутий у ланцюги, притулившись спиною до стовбура пальми. Хоча нічого іншого від Кабула Акби Абдулла і не чекав, однаково йому було дуже важко. Одна втіха: іноді Кабул Акба згадував про Абдуллу — і царським помахом руки посилав до нього раба з золотим тарелем або глечиком вина.
Адже їжі й питва було дуже багато. Раз у раз лунало приглушене «пух!» — і з’являлася наступна переміна страв, яку приносила чергова партія ошелешених рабів, або добірні вина із султанських льохів на прикрашеному самоцвітами возику, або шоковані переміщенням музиканти. Щоразу, коли Кабул Акба посилав до Абдулли рабів, той переконувався, що вони вельми охоче відповідають на питання.
— Чесно кажучи, о шляхетний бранцю короля пустелі, — сказав один із рабів, — коли перша й друга переміни страв зникли у настільки таємничий спосіб, султан страшенно розгнівався. Перед третьою переміною, до якої входив і цей смажений павич, який зараз лежить ось тут у мене на таці, султан наказав приставити до нас по дорозі з кухні сторожу з найманців із півночі, але коло самих дверей до зали учт ми були викрадені у них з-під носа й відразу ж опинилися далеко від палацу — в цій оазі.