«Напевно, — подумав Абдулла, — султан дедалі голодніший і голодніший».
Потім з’явилася зграйка дівчат-танцівниць — їх так само викрали. Це, мабуть, розлютило султана ще більше. Танцівниці нагнали на Абдуллу хвилю тужливої меланхолії. Він подумав про Квітку-в-Ночі — вона була вдвічі вродливіша, аніж будь-яка з цих дівчат, — і сльози навернулися йому на очі.
Веселощі за столом були саме в розпалі, а дві жаби сиділи на мілководді коло берега і тужно квакали. Поза сумнівом, усе, що відбувалося довкола, тішило їх не більше, ніж Абдуллу.
Коли над пустелею запала ніч, усі раби, музиканти й танцівниці нараз зникли, однак залишки їжі й вина зосталися на місці. До того часу розбійники наїлися-напилися, а тоді набили собі черева іще раз. Майже всі вони позасинали там же, де сиділи. Проте Кабул Акба, на превелике розчарування Абдулли, піднявся — правда, трохи нетвердо, — підібрав пляшку з джином
з-під столу і перевірив, чи вона добре закоркована. Потім він, похитуючись, побрів до килима-самольота і влігся на нього долілиць із пляшкою в руці. І майже зразу заснув.
Абдулла сидів, притулившись спиною до пальми, охоплений страшною тривогою. Якщо джин повернув викрадених рабів у занзібський палац — а найімовірніше, саме так воно і було, — то хтось неодмінно захоче задати цим рабам гнівні питання. І всі вони розповідатимуть одну й ту саму історію про те, як їх змусили прислужувати зграї грабіжників, а розкішно одягнений юнак, закутий у кайдани, сидів під пальмою і спостерігав за ними. Султан же не дурень: він відразу додасть два і два. Можливо, уже зараз загін солдат на бігових верблюдах вирушає прочісувати пустелю в пошуках однієї маленької оази.
Але найбільше Абдуллу тривожило навіть не це. На сплячого Кабула Акбу він дивився з іще більшим занепокоєнням. Він от‑от позбудеться килима-самольота, а заодно й надзвичайно корисного джина.
І справді, десь через півгодини Кабул Акба перекотився на спину, рот у нього відкрився. І, як і пес Джамала, як, мабуть, і сам Абдулла (хоч той, напевно, не міг робити це аж настільки голосно), Кабул Акба видав оглушливе і скреготливе хропіння. Килим здригнувся. У місячному світлі Абдулла чітко бачив, як килим піднявся приблизно на фут від землі й завис, вичікуючи. Абдулла зробив висновок, що килим розшифровує сон, який зараз бачить Кабул Акба. Що може снитися ватажкові розбійників, Абдулла не мав жоднісінького уявлення, проте килим це знав. Він підійнявся ще вище й полетів.
Абдулла провів поглядом килим, який плавно ковзав над верхівкою пальми в нього над головою, і зробив останню відчайдушну спробу якось на нього вплинути.
— О найнещасніший з килимів! — стиха гукнув він. — Я б обходився з тобою набагато краще!
Можливо, килим його почув. А можливо, це сталося випадково. Тільки раптом щось округле, тьмяно поблискуючи, перекотилося через край килима та з неголосним «тум» упало на пісок за кілька футів від Абдулли. Це була пляшка з джином. Абдулла квапливо потягнувся до неї, намагаючись при цьому не надто бряжчати та дзенькати ланцюгами, а тоді сховав пляшку між власною спиною і пальмовим стовбуром. Тоді він став сидіти і чекати ранку, відчуваючи, що надії в нього дещо побільшало.
Розділ восьмий,
Щойно сонце залило біло-рожевим світлом піщані дюни, Абдулла витягнув корок із пляшки з джином.
З горлечка цівкою піднялася пара і перетворилася на струмінь, що злетів угору, набувши синьо-багряних обрисів джина, який здавався ще сердитішим, ніж до того, якщо таке взагалі можливо.
— Я сказав — одне бажання на день! — проговорив голос, подібний до завивання вітру.
— Так-так, але оце щойно настав новий день, о синьо-
бузковий ясновельможний джине, а я твій новий повелитель, — сказав Абдулла. — До речі, бажання в мене дуже просте. Я хочу, щоби ці пута зникли.
— Навряд чи на таке варто було витрачати бажання! — презирливо кинув джин і моментально зник у пляшці.
Абдулла вже збирався заперечити, що хоча джинові таке бажання і могло здатися нікчемним, проте йому самому позбутися ланцюгів надзвичайно важливо, як раптом виявив, що тепер здатний легко рухатися і при цьому не дзеленчати. Він опустив очі й побачив, що ланцюги зникли.
Абдулла дбайливо заткнув пляшку корком і піднявся. Усе його тіло жахливо заніміло. Щоби змусити себе поворухнутися, йому довелося спершу подумати про прудконогих верблюдів із вершниками, які мчать у бік оази, а потім — про те, що станеться, якщо розбійники, які зараз сплять, прокинуться і побачать, що він стоїть без ланцюгів. Це змусило його зрушити з місця. Шкутильгаючи, немов старий дідуган, він підійшов до столу, за яким вчора їли і пили розбійники. Щосили намагаючись не потривожити головорізів та обірванців, які позасинали, уткнувшись носами у скатертину, Абдулла набрав трохи їжі й загорнув її в серветку. Ще двома серветками він прив’язав до пояса сулію вина і пляшку з джином. Останню серветку він взяв із собою, щоб захистити голову від сонячного удару — мандрівники розповідали, що в пустелі це може бути справжньою небезпекою, — і подався, накульгуючи, з оази на північ.