Від ходьби затерпле тіло розім’ялося. Тепер іти стало майже приємно — принаймні першу половину ранку Абдуллі йшлося легко: він думав про Квітку-в-Ночі, гриз на ходу зачерствілі булочки й посьорбував вино. Друга половина ранку була вже гіршою. Сонце нависало над головою. Сліпуче небо побіліло від пекучого жару, усе навкруги втратило чіткі обриси і замерехтіло. Абдулла почав шкодувати, що не вилив вина і не набрав води з каламутного озерця. Вино нітрохи не вгамовувало спрагу, навпаки, від нього хотілося пити ще сильніше. Абдулла змочував вином серветку й клав її ззаду на шию, але серветка висихала із запаморочливою швидкістю. Перед полуднем Абдулла вирішив, що вмирає. Пустеля розгойдувалася в нього перед очима, сліпуче світло різало очі. Він почував себе не людиною, а головешкою.
— Здається, Долі захотілося, щоби я наяву пережив усі свої мрії! — прохрипів він.
Досі Абдулла вважав, начебто продумав свою втечу від Кабула Акби, передбачивши всі деталі, але тепер йому стало зрозуміло, що він анітрохи не усвідомлював, яке це пекло: брести по розжареній пустелі, коли піт заливає очі. Він не мав жоднісінького уявлення, як воно є, коли пісок дивовижним чином проникає всюди, у тому числі в рот. До того ж, у мареннях Абдулли нічого не говорилося про те, як важко звіряти напрямок руху за сонцем, якщо сонце висить просто над головою. Маленька цяточка тіні під ногами нітрохи не допомагала визначати напрямок. Абдуллі доводилося раз у раз озиратися і перевіряти, чи рівна за ним залишається вервечка слідів. Це непокоїло його, бо забирало час.
Зрештою Абдуллі довелося, навіть попри те, що він намагався йти якомога швидше, зупинитися й відпочити, присівши в улоговині між барханами, куди не сягало палюче сонце. Почував він себе, як і раніше, шматком м’яса на Джамаловій жаровні. Він змочив серветку в вині й прикрив нею голову, дивлячись, як на його найкращій одежі залишаються червоні патьоки. Єдине, що утверджувало його в думці, що він ще не вмирає, — це віщування про Квітку-в-Ночі. Якщо Доля постановила, щоби Квітка-в-Ночі вийшла за нього заміж, тоді він мусить вижити, адже він іще не оженився.
Тут він почав пригадувати собі те віщування, яке записав його батько. У пророцтва могло бути кілька тлумачень. Щиро кажучи, Абдулла не виключав, що воно вже збулося: хіба він не піднісся понад усіма жителями цієї країни, полетівши на килимі-самольоті? Чи все-таки це стосувалося сорокафутової палі?
Ця думка змусила Абдуллу підвестися й рушити далі.
Після полудня стало ще гірше. Абдулла був молодим і міцним юнаком, однак життя торговця килимами не передбачає довгих прогулянок. У бідолахи боліло все — від п’ят до маківки, при тому що пальці на ногах він понатирав до живого м’яса. До того ж один черевик немилосердно намуляв у тому місці, де була потайна кишеня для грошей. Абдулла так втомився, що ледве пересував ноги. Проте він твердо знав, що, доки розбійники не почали його шукати або доки не показалася вервечка бігових верблюдів, треба зробити так, щоб його від оази відділяла лінія обрію. А оскільки Абдулла не знав, як далеко ця лінія, він усе чвалав і чвалав.
До вечора він ледве тримався на ногах, та й то лише тому, що сил йому додавала думка про те, що завтра він побачить Квітку-в-Ночі. Це стане його наступним бажанням, яке муситиме виконати джин. Крім того, Абдулла зарікся пити вино, а вигляд піску став для нього абсолютно нестерпним.
Коли споночіло, він звалився на бархан і заснув.
До ранку Абдулла так змерз, що почав клацати зубами і не на жарт стривожився, чи не відморозив, бува, собі чого-небудь. Виявилося, що вночі в пустелі не менш холодно, ніж удень — спекотно. Однак Абдулла розумів, що незабаром усім його бідам прийде кінець. Він присів на теплішому боці бархана, вдивляючись у золоту світанкову заграву, і трохи поїв, визбиравши останні крихти, та проковтнув кілька останніх крапель остогидлого йому вина.