— Спустошення? — перепитав Абдулла, не відриваючи стривоженого погляду від верблюдів, які невблаганно наближалися.
— Я ніколи не казав, ніби бажання, які я виконую, мають піти будь-кому на користь, — повідомив джин. — Насправді я поклявся, щоб вони завжди завдавали якомога більше всілякої шкоди. От, наприклад, ці розбійники — за те, що вони вкрали страви із султанової учти, їх запроторять у в’язницю (хоча, може, на них чекає ще гірша доля). Бо вчора ввечері найманці їх таки знайшли.
— Але в моєму випадку ти спричиняєш значно більше спустошення тим, що не задовольняєш мого бажання! — вигукнув Абдулла. — А я, на відміну від розбійників, нітрохи на це не заслуговую!
— Ну, значить, можеш вважати себе невдахою, — відрізав джин. — Тоді нас таких буде двоє. Я ж бо також не заслуговую на те, щоб сидіти замкненим у пляшці.
Тим часом вершники наблизилися настільки, що помітили Абдуллу. Він почув віддалені крики й побачив, як вершники виймають шаблі.
— Тоді виконай моє завтрашнє бажання, — поспішно проговорив Абдулла.
— Що ж, а це таки справді вихід, — несподівано погодився джин. — То чого ти бажаєш?
— Перенеси мене до найближчої людини, яка може допомогти мені знайти Квітку-в-Ночі, — попросив Абдулла, а тоді зісковзнув з бархана й узяв пляшку в руки. — Але поквапся, — додав він, піднявши погляд на джина, що нависав над ним.
Джин виглядав трохи здивованим.
— Дуже дивно. Зазвичай, мій дар віщування мене не зраджує, але тут я нічого не розумію, — зауважив він.
Зовсім неподалік пісок проорала куля. Абдулла кинувся бігти, тримаючи пляшку із джином перед собою, немов свічку з величезним синьо-багряним язиком полум’я.
— Перенеси мене до цієї людини! — закричав він.
— Мабуть, мені таки дійсно варто це зробити, — мовив джин. — Може, принаймні тобі вдасться з’ясувати, що тут до чого.
Абдулла відчув, ніби земля крутнулася під його ногами. За мить йому здалося, що він біжить величезними стрибками, а земля мчить йому назустріч. Від цього стрімкого руху все довкола заряхтіло в його очах — все, крім джина, який безтурботно погойдувався над горлечком пляшки. Абдулла розумів, що за лічені секунди залишив усіх султанових бігових верблюдів далеко позаду. Він усміхнувся й помчав далі, насолоджуючись свіжим вітром і почуваючи себе майже так само безтурботно, як джин. Мчав він, судячи з усього, доволі довго. А потім усе зупинилося.
Абдулла стояв, намагаючись віддихатися, посередині якогось путівця. Звикнути до нового місця вдалося не зразу. Тут було прохолодно — десь так, як навесні у Занзібі, і світло тут виявилося цілком інакшим. Хоча із синього неба яскраво сяяло сонце, це світло було якесь темніше і ніби блакитніше, ніж звик Абдулла. Може, так здавалося ще й через те, що уздовж дороги росло надзвичайно багато дерев із розкішними кронами, які відкидали на все довкола мереживну тінь. А може, через яскраво-зелений колір трави, яка росла на узбіччях. Абдулла почекав, щоби очі хоч трохи звикли до цього світла, і став роззиратися в пошуках чоловіка, який, очевидно, повинен був допомогти йому в пошуках Квітки-в-Ночі.
Однак навколо не було нічого вартого уваги, крім чогось на кшталт придорожнього трактиру, напівзахованого в гущавині дерев. Абдуллі подумалося, що це, либонь, якась жалюгідна діра. Ця халупа була дерев’яною, покритою білим тиньком, як найбідніші оселі найубогіших мешканців Занзіба, а його чи то господарі, чи то власники, вочевидь, не могли дозволити собі кращого даху, аніж туго перев’язані пучки трави. Видно, хтось усе ж намагався хоч трохи прикрасити цю місцину, посадивши вздовж дороги червоні й жовті квіточки. Трактирна вивіска, яка теліпалася на високій жердині, застромленій серед квітів просто в землю, свідчила про відчайдушні зусилля недолугого художника намалювати лева.
Абдулла поглянув на пляшку із джином: він збирався тепер, прибувши на місце, добряче її закоркувати. Та, як на зло, виявилося, що корок він, здається, загубив — чи то десь у пустелі, чи то під час свого шаленого бігу. «Можливо, так навіть краще», — подумав він. І підняв пляшку на рівень очей.
— То де ж та людина, яка допоможе мені шукати Квітку-в-Ночі? — запитав він.
Із пляшки піднялася цівка диму, яка у променях сонця цієї надзвичайно загадкової країни здавалася ще синішою, ніж доти.
— Ця людина спить на лаві перед «Червоним Левом», — роздратовано проказала цівка диму і затяглася назад у пляшку.
А тоді з пляшки до вух Абдулли долинув гучний голос джина:
— Він мені подобається. Ще б пак, шахрай шахраєм!