Розділ дев’ятий,
Отож Абдулла попрямував до трактиру. Підійшовши ближче, він побачив, що на одній з дерев’яних лав, виставлених перед трактиром, і справді хтось спить. Поруч розташувалися столи, і це наводило на гадку про те, що тут подають їжу. Абдулла сів за один зі столів на лаву і скоса зиркнув на сплячого.
Цей чоловік виглядав як типовий негідник. Навіть у Занзібі (і навіть серед розбійників) Абдулла ніколи не бачив настільки нечесної, настільки підступної мармизи, як засмагле обличчя цієї людини. Чималенький ранець, який лежав на землі біля незнайомця, спочатку навів Абдуллу на думку, що його власник — лудильник, тільки от надто вже гладко і чисто він був поголений. Єдиними безбородими й безвусими чоловіками, яких Абдуллі доводилося бачити, були султанові найманці-північани. Не виключено, що і цей чоловік — найманий солдат. Одяг його — вочевидь, жалюгідні залишки чогось на кшталт мундира, а волосся — заплетене в кіску, точнісінько як у людей султана. Кіски, такі, як оця, завжди здавалися занзібцям огидними, бо подейкували, начебто найманці їх ніколи не розплітають, а відтак і волосся не миють. Глянувши на кіску цього чоловіка, перекинуту через спинку лави, Абдулла легко повірив цим чуткам. Ні саму кіску, ні будь-що інше в нього аж ніяк не можна було назвати чистим. Проте на вигляд незнайомець здавався сильним і витривалим, хоча і був уже немолодим, навіть літнім. Волосся під шаром бруду, судячи з усього, було сталево-сивим.
Будити цього типа Абдулла не наважився. Той не викликав ані найменшої довіри. До того ж, і джин відверто зізнався: він виконує бажання Абдулли так, щоби посіяти якнайбільше спустошення. «Що ж, цей чоловік і справді може привести мене до Квітки-
в-Ночі, — подумав Абдулла, — однак по дорозі він мене пограбує».
Поки він вагався, що ж йому робити, на порозі трактиру з’явилася жінка у фартуху. Напевно, вона вийшла подивитися, чи немає зовні клієнтів. Вбрання робило її схожою на товстезну клепсидру, що, як на смак Абдулли, було досить незвично і неприємно.
— Ох! — сказала жінка, зауваживши Абдуллу. — Ви чекаєте, щоб вас обслужили, добродію? Вам треба бу‑ло по столі постукати. Тут усі так роблять. Чого бажаєте?
Говорила вона з тим самим варварським акцентом, що й найманці-північани. Тож Абдулла зробив висновок, що потрапив, власне, на батьківщину цих найманців. Він посміхнувся жінці.
— А що ви можете запропонувати, о придорожня коштовносте?
Очевидно, цю жінку ще ніхто і ніколи не називав коштовністю. Вона почервоніла, розплилася в кокетливій усмішці і почала обсмикувати фартух.
— Ну, якщо зараз, то хліб і сир, — відповіла вона. — Але обід уже готується. Якщо зволите почекати з півгодинки, добродію, то я подам вам чудовий пиріг з дичиною й овочами з нашого городу.
Абдулла подумав, що це звучить справді чудово, набагато краще, ніж можна було сподіватися від трактиру під трав’яним дахом.
— Тоді я з радістю почекаю півгодини, о квітко серед господинь, — звернувся він до жінки.
Вона подарувала йому ще одну кокетливу усмішку:
— Може, вип’єте чого-небудь, поки чекаєте, добродію?
— Звичайно, — відповів Абдулла, бо в роті йому після пустелі було, як і перше, сухо. — Може, ви ласкаво принесете мені чашу шербету або, якщо його нема, якого-небудь фруктового соку?
Жінка забідкалася:
— Ой, добродію, я… Ну, до соку ми тут якось не дуже привчені, а про оте інше я й не чула ніколи. Може, вип’єте добрий кухоль пива?
— А що таке пиво? — обережно поцікавився Абдул-
ла.
Це питання спантеличило жінку остаточно.
— Я… Ну, я… це… е-е-е…
Незнайомець на лавці прокинувся й позіхнув.
— Пиво — єдине годяще питво для чоловіка, — повідомив він. — Прекрасна штука.
Абдулла обернувся, щоби ще раз подивитися на нього. Він втупився в пару круглих прозорих блакитних очей, чистих як скельце. Тепер, коли незнайомець прокинувся, на його смаглявому лиці не було ані натяку на нечесність.
— Пиво варять із ячменю й хмелю, — додав незнайомець. — Поки ви тут, добродійко господине, я б і собі попросив ще пінту.
Вираз лиця господині трактиру раптом різко змінився.
— Я вам уже казала, — заявила вона, — що не стану нічого подавати, поки не побачу, якого кольору у вас грошенята.
Незнайомець нітрохи не образився. Його блакитні очі сумовито глянули просто в очі Абдуллі, потім він зітхнув, узяв білу глиняну люльку, яка лежала коло нього на лаві, й став неквапливо її набивати і розкурювати.