— То що, принести вам пива, добродію? — запитала господиня, звертаючись до Абдулли з кокетливою усмішкою.
— Якщо ваша ласка, о втілення щедрої гостинності, — відповів він. — Принесіть мені цього напою, але додайте належну міру й для цього добродія.
— Гаразд, добродію, — сказала вона і пішла в дім, кинувши вкрай несхвальний погляд на чоловіка з кіскою.
— Я сказав би, що з вашого боку це надзвичайно люб’язно, — звернувся незнайомець до Абдулли. — Ви наче здалеку?
— Так, я з далеких південних країв, шановний мандрівцю, — обережно відгукнувся Абдулла. Він не забув, що цей суб’єкт уві сні виглядав як справдешній шахрай.
— А, з-за кордону? Я так і подумав, де ж би ще ви так засмагли, — зауважив незнайомець.
Абдулла був цілком переконаний, що чоловік із кіскою намагається вивудити з нього інформацію, аби вирішити, варто чи не варто його пограбувати. Тому він неабияк здивувався, коли незнайомець раптом облишив розпитування.
— Знаєте, я теж не тутешній, — сказав незнайомець, пихкаючи своєю варварською люлькою і випускаючи з рота великі клуби диму. — Я з Чужокрайнії. Старий солдат. Після того як Інгарія нас побила, я дістав свою платню і тепер тиняюся світом. Ви й самі бачили — тут, в Інгарії, до мого мундира ще й дотепер ставляться упереджено.
Ці слова він сказав просто в обличчя господині, яка саме повернулася з двома кухлями коричневуватої пінистої рідини. Але розмовляти з незнайомцем вона не стала. А тільки з розмаху поставила перед ним один кухоль, а другий поштиво й акуратно подала Абдуллі.
— Обід буде за півгодини, добродію, — промовила вона і вийшла.
— За ваше здоров’я, — сказав солдат, піднімаючи кухоль. Він зробив великий ковток.
Абдулла був вдячний старому солдатові. Завдяки ньому він дізнався, що перебуває в країні, яка називається Інгарія. Тому він теж сказав: «За ваше здоров’я», — і з деякою осторогою підняв свій кухоль. Йому здавалося, що рідину в кухоль налили просто з верблюжого міхура. Запах загадкового напою нітрохи не розвіяв цю підозру. Тільки жахлива спрага змусила Абдуллу взяти цю рідину. Він обережно відсьорбнув з кухля. Що ж, рот йому таки вдалося зволожити.
— Смачно, правда? — запитав старий солдат.
— Досить неординарно, о капітане серед воїнів, — відповів Абдулла, намагаючись не пересмикнутися.
— Кумедно, що ви назвали мене капітаном, — зауважив солдат. — Я, само собою, ніякий не капітан. Вище капрала не дослужився. Хоча боїв набачився чимало — і таки справді розраховував на підвищення. Але тут нас здолав ворог, і не так сталося, як гадалося. Страшна була битва, може, ви чули. На нас напали ще на переході. Ніхто не чекав, що ворог дістанеться до нас так швидко. І хоча тепер вже все у минулому і після бійки кулаками не махають, але я вам прямо скажу: інгарійці билися нечесно. Вони мали двійко чарівників, от ті й начарували інгарійцям перемогу. А що простий солдат, от як я, може вдіяти проти чаклунства? Нічого. Хочете, я намалюю вам план битви?
Тільки тепер Абдулла зрозумів, у чому полягала підступність джина. Цей чоловік, який мав би йому допомогти, з усією очевидністю виявився неймовірним занудою.
— О сповнений доблесті стратег, я абсолютно не знаюся на військовому мистецтві, — твердо сказав Абдулла.
— Це не має значення, — підбадьорив його солдат. — Можете мені повірити, нас загнали в пастку. Ми кинулися втікати. Інгарія нас завоювала. Підкорила всю країну. Наша королівська сім’я, нехай буде благословенна, теж утекла, тому на престол посадили брата інгарійського короля. Говорилося, що все це можна було б узаконити, якби оженити його на нашій принцесі Беатрисі, та вона втекла разом з усією сім’єю (нехай буде благословенна на многая і благая літа!), і її годі було знайти. Але, уявляєте, новий принц виявився не таким уже й поганим. Перш ніж розпустити чужокрайнійську армію, видав усім платню. А хочете, я вам скажу, що я збираюся зробити зі своїми грошиками?
— Тільки якщо ви й справді бажаєте розповісти, о найхоробріший з-поміж ветеранів, — погодився Абдулла, ледь тамуючи позіхання.
— Я вирішив подивитися Інгарію, — повідомив солдат. — Подумав, а чого б мені не перейтися країною, яка нас перемогла. Зрозумію, на що вона схожа, а тоді й осяду де-небудь. Платню-бо мені видали доволі нічогеньку. На всю дорогу вистачить, якщо не тринькати.
— Мої вітання, — сказав Абдулла.
— А половину виплатили золотом, — додав солдат.