— Авжеж, — сказав Абдулла.
Для нього стало величезним полегшенням, що до трактиру саме прибули нові відвідувачі — місцеві жителі. Більшість із них були хлібороби в перемазаних штанях до колін і дивних сорочках чужоземного покрою, що нагадав Абдуллі його власну нічну сорочку, а також у величезних грубих черевиках. Усі вони здавалися дуже веселими, голосно говорили про косовицю — яка, судячи з їхніх слів, аж кипіла, — і гамселили кулаками по столах, вимагаючи пива. Господині, а з нею й маленькому хазяїнові, який весь час підморгував, доводилося постійно бігати в будинок і назад з повними кухлів тацями, тому що з цього моменту у трактир почали прибувати нові й нові відвідувачі.
А солдат — Абдулла не знав, чи з цього приводу він має відчувати полегкість, досаду чи, може, радість, — так ось, солдат раптом втратив до Абдулли будь-який інтерес і вдарився в серйозні розмови з новоприбулими. І, судячи з усього, їм було з ним анітрохи не нудно. І, судячи з усього, їх анітрохи не хвилювало, що перед ними — ворожий солдат. Хтось із новоприбулих відразу ж приніс йому ще пива. Чим більше люду сходилося до трактиру, тим більшою популярністю користувався солдат. Невдовзі перед ним уже стояв цілий ряд кухлів із пивом. Обід для нього замовили вже давно, і з-за
спин юрби, яка оточувала солдата, до Абдулли долинали уривки фраз на кшталт: «Велика битва… Ваші чаклуни забезпечили їм перевагу, ось дивіться… наша кавалерія… обхопили наш лівий фланг… відрізали наших на пагорбі… інфантерії довелося відступити… бігли як зайці… і то ненайгірші… оточили і видали нам платню…»
Тим часом господиня принесла Абдуллі оповитої парою, гарячої страви, а також, хоч він і не просив, іще пива. Абдулла ж, як і раніше, так страшенно хотів пити, що навіть пиву був радий. А обід його і справді вразив: він був не менш смачним, ніж страви із султанової учти. Якийсь час Абдулла віддавав йому належне і не звертав уваги на солдата. Коли ж він нарешті знову на нього поглянув, то виявив, що солдат, чиї блакитні очі аж сяяли щирим ентузіазмом, нахилився над своєю спорожнілою тарілкою і завзято совгає по столі кухлями й полумисками, щоби якомога наочніше показати глядачам, як саме відбувалася битва за Чужокрайнію.
Незабаром солдатові забракло кухлів, тарілок, виделок і ложок. Оскільки для ролі короля Чужокрайнії та його головнокомандувача солдат уже задіяв сільничку й перечницю, для короля Інгарії, його брата й чаклунів у нього нічого не залишилося. Але солдата це не зупинило. Він поліз у кишеню на поясі, витягнув дві золоті монети і жменю срібних та з дзенькотом кинув їх на стіл, щоби зобразити короля Інгарії, його чаклунів і генералів.
Абдулла не міг не подумати, що це страшно дурний учинок. І оті два золоті викликали масу розмов. Четверо юнаків якнайбільш неотесаного вигляду з-за найближчого столу розвернулися на своїх лавах і стали дуже зацікавлено спостерігати за подіями за сусіднім столом. Однак солдат був весь поглинутий розповіддю про битву і не звернув на них жодної уваги.
Нарешті більшість люду попідводилася з місць і подалася до своїх робіт. Солдат теж піднявся, закинув на плечі ранець, натягнув на голову брудний солдатський капелюх, який доти був застромлений під клапан ранця, і запитав дорогу до найближчого міста. Поки всі навперебій пояснювали солдатові, як туди дістатися, Абдулла намагався підкликати господиню, щоб розплатитися за їжу і пиво. Одначе та чомусь не поспішала. Коли ж вона нарешті вийшла, солдат уже зникнув з очей за поворотом дороги. Абдулла за ним не жалкував. Що би там джин не думав стосовно допомоги з боку цього чоловіка, Абдулла відчував, що обійдеться й без неї. Він був радий, що вони з Долею принаймні у чомусь зійшлися.
Абдулла не став повторювати дурницю, яку зробив солдат, і розрахувався найдрібнішою срібною монеткою. Однак навіть вона, судячи з усього, була солідною сумою в цих краях. Господиня пішла з нею в будинок, щоби розміняти її й видати решту. Поки Абдулла на неї чекав, він мимохіть підслухав розмову чотирьох неотесаних юнаків. Їхня дискусія була коротка й недвозначна.
— Якщо побігти старою верховою стежкою, — сказав один, — можна перестріти його в лісі на вершині пагорба.
— А там сховаємося в кущах на узбіччях, — погодився другий, — і нападемо на нього з двох боків.
— Гроші поділимо на чотирьох, — наполягав третій. — Золота в нього куди більше, ніж він показав, це точно.
— Спочатку треба його прикінчити, — сказав четвертий. — Ми ж не хочемо, щоби він розпатякався.
Троє інших сказали: «Так!», «Так-так!» і «Таки-так!», — а тоді піднялися і пішли, а тим часом господиня вибігла з будинку й винесла Абдуллі дві жмені мідяків.