Абдулла сів і стягнув з ноги черевик. Полегкість, яку він при цьому відчув, випарувалася від одного лише погляду на п’ятку. Вона дійсно була стерта в кров. Солдат хмикнув і наклав на неї якусь білу ганчірочку, яка відразу сама ж і прилипла: її навіть прибинтовувати не довелося. Абдулла зойкнув. Але тут від ганчірочки стала поширюватися блаженна прохолода.
— Це якісь чари? — запитав Абдулла.
— Можливо, — не став заперечувати солдат. — Ці інгарійські чаклуни, як мені здається, постачали такі набори цілій армії. Ану, взувайте черевик. Тепер ви зможете йти. Нам треба опинитися подалі звідси, доки татусі цих хлопців не кинулися шукати нас верхи.
Абдулла з деяким острахом запхав ногу в туфлю. Шматинка таки напевне була чарівна. За відчуттями п’ятка стала як новенька. Тепер Абдулла міг іти майже нарівні з солдатом — і дуже до речі, тому що солдат ішов собі і йшов уперед і вгору, аж Абдуллі здалося, що вони пройшли нітрохи не менше, ніж він сам учора пройшов у пустелі. Час від часу Абдулла не витримував і стривожено обертався, щоби перевірити, чи не скачуть за ними вершники. Він повторював собі, що ці вершники будуть на конях, а не на верблюдах, і що це все ж якесь розмаїття, однак було б набагато краще, якби — задля того ж таки розмаїття — його взагалі ніхто не переслідував. Замислившись над цим, Абдулла раптом збагнув, що навіть на Базарі родичі першої дружини його батька теж безнастанно його переслідували: відтоді, як помер батько. Абдулла розізлився сам на себе, що не зрозумів цього раніше.
Тим часом вони забралися настільки високо, що ліс змінився жорстким чагарником серед скель. А коли звечоріло, вони йшли вже серед самих тільки скель, під вершиною гірської гряди, де з розламів вибивалися лише поодинокі кущики. «Теж по-своєму пустеля», — думав Абдулла, пробираючись за солдатом по вузькій ущелині між високих стрімчаків. Було зовсім не схоже, що в такому місці, як це, можна розжитися на вечерю.
Проходячи через ущелину, солдат раптом зупинився і зняв із плечей ранець.
— Пригляньте-но за ним, — попросив він. — Із цього боку в скелі видніє щось схоже на печеру. Залізу-но я туди і гляну, чи придатне це місце для нічлігу.
Коли Абдулла втомлено підняв очі, то побачив, що над головами у них дійсно темніє діра. Як там можна спати, він собі не уявляв. На вигляд там було холодно й жорстко. Хоча, мабуть, навіть це краще, ніж лягти просто на камені під голим небом, вирішив він, понуро спостерігаючи за тим, як солдат легко підтягується й зазирає в діру.
Пролунав дикий виск. Приблизно так міг би завищати металевий шків, що збився з осі.
Абдулла побачив, як солдат відсахнувся від печери, затуливши обличчя рукою, і мало не гепнувся спиною на каменяччя. Однак йому вдалося вивернутися, і він із прокльонами з’їхав униз, на стежку, тягнучи за собою цілу лавину дрібних камінців.
— Там дикий звір! — видихнув він. — Ходімо далі.
З восьми довгих подряпин на ньому цебеніла кров. Чотири з них починалися на чолі, перетинали долоню й далі тяглися через усю щоку, аж до самого підборіддя. Ще чотири йшли під роздертим рукавом від ліктя до зап’ястя. Напевно, солдат ледве встиг прикрити лице долонею, а то міг би лишитися без ока. Він був настільки ошелешений, що Абдуллі довелося підібрати із землі ранець і капелюх, а тоді, не гаючись, повести свого супутника вниз ущелиною. Зустрітися зі звіром, який зумів так жорстоко розправитися із солдатом, Абдуллі зовсім не хотілося.
Через сотню ярдів ущелина скінчилася. І скінчилася вона чудовим місцем для ночівлі. Тепер вони опинилися по той бік гір, де перед ними відкрився прекрасний краєвид на тамтешні землі — золоті й зелені, трохи імлаві в променях призахідного сонця. Ущелина впиралася у великий скелястий майданчик, який переходив у щось дуже схоже на печеру, тому що над похилою долівкою щільно нависали скелі. До того ж, по каменях дзюркітливо стікала вода з непримітного, малесенького джерельця.
Хоча як прекрасно тут було, проте Абдуллі зовсім не подобалася думка про нічліг настільки близько від того дикого звіра в печері. Однак солдат наполіг на своєму. Глибокі подряпини боліли. Він ліг на похилу і доволі гладку кам’яну долівку й витягнув із чаклунської аптечки якийсь бальзам.
— Розведіть багаття, — звелів він, змазуючи зіллям рани. — Дикі звірі бояться вогню.
Абдулла скорився і пішов збирати пахуче гілля на розпал. На скелях нагорі колись гніздився орел або якийсь інший великий птах. Його старе покинуте гніздо дало Абдуллі кілька оберемків хмизу й кілька більших сухих гілок, тож палива назбиралося чимала купа. Коли солдат закінчив намащуватися бальзамом, він вийняв коробочку з трутом і розпалив на похилій долівці невелике вогнище. Полум’я весело стрибало й потріскувало. Дим, запахом схожий на пахощі з намету Абдулли, плив аж на край майданчика і розсіювався в променях сонця, яке вже почало рожевіти, віщуючи прекрасну призахідну заграву. Абдулла подумав, що якби багаття при вході справді відлякало того печерного звіра, то місце тут майже ідеальне. На жаль, тільки майже, оскільки на багато миль довкола немає ні крихти їжі. Абдулла зітхнув.