Солдат витягнув зі свого ранця металеву банку.
— Будьте ласкаві, налийте сюди води, — сказав він, не зводячи очей із причепленої до пояса Абдулли пляшки з джином. — Якщо, звичайно, у вас у пляшечці немає запасу чогось міцнішого, ніж вода.
— На жаль, ні, — відповів Абдулла. — Це реліквія, рідкісне матове скло із Сінгіспату. Я ношу її з собою, бо маю на це сентиментальні причини. — Він не збирався говорити про джина такій непевній особі, як цей солдат.
— Шкода, — мовив солдат. — Тоді принесіть водички, і я приготую для нас вечерю.
Тепер усе стало майже зовсім чудово. Абдулла з радістю побіг до джерельця.
Коли він повернувся, виявилося, що солдат вийняв каструльку й висипає в неї з пакетів сушене м’ясо і квасолю. Додавши води і якихось загадкових кубиків, він прилаштував каструльку над багаттям варитися. За разюче короткий час суміш перетворилася на густу печеню. І казково запахла.
— Це теж чарівне? — запитав Абдулла, коли солдат вивалив половину печені в олов’яну миску й простягнув йому.
— Гадаю, так, — кивнув солдат. — Я це також підібрав на полі бою.
Решту печені він забрав собі просто в каструльці й звідкись видобув дві ложки. Подорожани прилаштувалися їсти, приязно поглядаючи один на одного, вогнище поміж ними потріскувало, небо помалу ставало рожевим, багряним і золотим, а земля внизу синішала.
— А ви не звикли до такого життя, га? — зауважив солдат. — У вас ошатне вбрання, красиве взуття — от тільки, судячи з його трохи обшарпаного вигляду, останнім часом вам довелося довгенько його поносити. А з вашої манери висловлюватися та із засмаги можна зробити висновок, що ви мешкали далеко на південь від Інгарії, правда?
— Правда, о напрочуд спостережливий воїне, — не став вдаватися у подробиці Абдулла. — А про вас я знаю лише, що ви з Чужокрайнії і що ви маєте дивну манеру мандрувати цією країною, підбиваючи людей грабувати вас, бо розмахуєте в них перед носом золотими монетами з вашої платні…
— Платні, хай їй трясця! — сердито перебив його солдат. — Та я не дістав ні пенні — ні від Чужокрайнії, ні від Інгарії! Я ризикував головою у цих війнах (як і всі ми), а потім нам врешті-решт сказали: «Добре, хлопці, війна закінчена, всім спасибі!» — і послали вмирати з голоду! Тут-то я і сказав собі: «Добре — авжеж, добре! Дехто винен мені за мою роботу — і я вважаю, що це народ Інгарії! Це вони залучили чаклунів і нечесним шляхом здобули перемогу!» От я й вирішив самотужки зібрати з них свою платню — саме в такий спосіб, як ви оце сьогодні побачили. Можете називати це шахрайством, якщо вам хочеться, але ви бачили все на власні очі, тож і судіть. Я забираю гроші тільки в тих, хто сам намагається мене пограбувати!
— Звертаю увагу, що слово «шахрайство» не злітало з моїх губ, о мужній ветеране, — щиро сказав Абдулла. — Я вважаю ваш метод напрочуд оригінальним і думаю, що мало кому, крім вас, вдалося б його реалізувати.
Було видно, що солдатові це полестило. Він замислено дивився в блакитну далечінь під ногами.
— Там, унизу, — сказав він, — Кінгсберійська рівнина. Там мені вдасться по-справжньому розжитися на золото. А знаєте, коли я почав свою подорож у Чужокрайнії, в мене була тільки срібна трипенсова монета і мідний ґудзик, який я видавав за золотий соверен.
— Значить, ви отримали величезний прибуток, — сказав Абдулла.
— Так, а отримаю ще більший, — пообіцяв солдат.
Він акуратно відклав каструльку і витягнув з ранця два яблука. Одне він дав Абдуллі, а в друге вгризся сам, лежачи на спині і дивлячись, як над рівниною повільно згущуються сутінки. Абдулла вирішив, що той підраховує золото, яке зуміє одержати із жителів цих земель. Його неабияк здивувало, коли солдат сказав:
— Мені завжди подобалося розбивати табір надвечір. Тільки гляньте, як заходить сонце. Колосально!
Було і справді колосально. Хмари набігли з півдня і простяглися по небу, немов рубінова гірська гряда. Абдулла спостерігав, як спалахнула червоно-брунатною барвою частина пурпурових гір, як з ущелини, немов із жерла вулкана, піднявся жовтогарячий дим, як розлилося за горами тихе рожеве озеро. А вдалині, на тлі безбережної глибини синьо-золотого неба-моря, пропливали острови, рифи, бухти й миси. Здавалося, ніби вони задивилися на берег небес або на країну, що на заході межує із самим раєм.