— А ота хмара — показав солдат, — правда ж, виглядає зовсім як замок?
І справді, хмара була зовсім як замок. Замок височів на скелі над небесною лагуною — диво з див, з безліччю струнких золотистих, рубінових і темно-синіх веж. Проблиск золотавого неба у найвищій з веж був достоту наче вікно. Це до болю нагадало Абдуллі хмару, яку він бачив над палацом султана, коли його тягнули в темницю. Хоча цього разу вигляд у хмари був зовсім інший, мука і туга повернулися до Абдулли з такою силою, що він з болем заволав:
— О Квітко-в-Ночі, де ж ти?
Розділ одинадцятий,
Солдат піднявся на лікті і вирячився на Абдуллу:
— І що ж це мало би означати?
— Нічого, — відповів Абдулла, — окрім того, що моє життя сповнене розчарувань.
— Ви краще виговоріться, — запропонував солдат. — Вилийте душу. Я ж вам, зрештою, про себе розповів.
— Ви мені не повірите, — заперечив Абдулла. — Моя печаль тяжча навіть від вашої, о войовничий мушкетере.
— А ви спробуйте, — лагідно припросив солдат.
Виявилося, що розповідати про себе дуже навіть легко: цьому сприяли і призахідне світло сонця, і туга, яку це призахідне світло розбудило в Абдуллі. Так що поки замок неспішно розпливався, перетворюючись на дюни на березі небесної лагуни, а сонце на заході повільно перетворювалося на пурпурову, а потім і коричневу заграву, а тоді й узагалі на три темно-червоні смуги, схожі на ще не загоєні подряпини на обличчі солдата, Абдулла оповідав супутникові свою історію. Або принаймні уривки з неї. Зрозуміло, він не розводився про матерії настільки особисті, як мрії, ані про те, що останнім часом вони почали збуватися в найнеприємніший спосіб, крім того, він старанно уникнув навіть найменшого натяку на джина. Він не міг бути певний, що солдат не зникне вночі, прихопивши його пляшку, до того ж у редагуванні сюжету йому неабияк допомагала непохитна підозра, що солдат також не розповів про себе всієї правди. Переказувати кінець історії, усунувши з неї джина, виявилося особливо важко, однак Абдулла зумів упоратися і з цим завданням. Він постарався, щоб у його співрозмовника склалося враження, начебто позбутися пут і втекти від розбійників Абдуллі вдалося суто зусиллям волі й начебто всю дорогу на північ, в Інгарію, він пройшов пішки.
— Гм, — сказав солдат, коли Абдулла договорив до кінця. Він замислено підкинув у багаття, полум’я якого стало тепер єдиним джерелом світла, ще кілька пахучих гілок. — Ну й життя. Однак, скажу я вам, якщо людині судилося оженитися на принцесі, це має надихати. Я й сам завжди уявляв собі, що непогано було б знайти милу й чарівливу принцесу із клаптиком королівства, з доброю вдачею… Чесно кажучи, є в мене така мрія.
Абдуллу раптом осяяла блискуча думка.
— А чому б і ні, — неголосно зауважив він. — Того дня, коли ми зустрілися, я мав видіння, в якому до ме-
не опустився імлавий ангел лавандового кольору і показав мені на вас, о найпроникливіший із хрестоносців, сплячого на лаві коло готелю. Він сказав, що ви могли би неабияк допомогти мені в пошуках Квітки-в-Ночі. Отож якби ви це зробили, сказав мені той ангел, то в нагороду ви самі також оженитеся на принцесі — на іншій принцесі.
Абдулла переконував себе, що це чистісінька правда — або принаймні що це могло би виявитися чистісінькою правдою. Треба тільки завтра заявити джинові про відповідне бажання. Тобто післязавтра, нагадав він собі, адже джин змусив його витратити завтрашнє бажання сьогодні вранці.
— То ви мені допоможете? — запитав він, не без тривоги дивлячись на освітлене полум’ям лице солдата. — За таку щедру винагороду?
Солдат особливої запопадливості не виявив, але й не
злякався. Він почав обдумувати всі обставини.
— Не зовсім розумію, чим я міг би вам допомогти, — сказав він нарешті. — Почнімо з того, що я не фахівець у питанні джинів. Не думаю, щоби нам вдалося натрапити на одного з них тут, на півночі. Крім того, здалося б запитати в кого-небудь із оцих проклятих інгарійських чаклунів, що джини роблять із принцесами після того, як їх викрадають. Чаклуни напевно про це знають. Я можу допомогти вам вибити з них ці відомості, якщо хочете. Та ще й із величезним задоволенням. А щодо принцес — то вони, щоб ви знали, на дорозі не валяються. Найближча, швидше за все, — дочка інгарійського короля, але й вона живе далеко звідси, у Кінгсбері. Якщо цей ваш імлавий ангел мав на увазі саме її, тоді нам із вами варто спуститися в долину — ну, а тоді побачимо, що з того вийде. Підручні королівські чаклуни в основному живуть також десь у тих же краях, принаймні мені так казали, тож маршрут цей вам цілком підходить. Що ви на це?